Вже сонце стало хилитися до заходу, як Явтух показав рукою на село Михайлівну, куди саме вони їхали. Було видно високі верби, освітлені жовтим промінням призахідного сонця. Коні почували себе близько своєї оселі і стали гнати щосили.
В’їхали в село таке саме, як ті, що їх минули. В село вела широка дорога обсаджена деревиною. До полудня біліли веселі козацькі хати. По вулиці бігала громада дітей різного віку. Вони здоровкались з Явтухом і заглядали цікаво за хлопцями. Минули церкву і завернули в бічну вулицю, де жив сотник Тарас Жмут. Відразу можна було пізнати, що неабиякий дука. Цілий хутір обведений частоколом по високім рові. Ворота були відчинені.
Довкруги широкого обійстя стояли господарські будинки, стодоли, стайні на рогату тварину, конюшні, обороги на сіно. По середині двору колодязь з високим журавлем.
Навпроти стояла велика хата на два боки через сіни, а перед нею широкий на стовпах рундук.
Коли віз заїхав через браму у двір, зразу загавкали собаки і кинулись на них, та, пізнавши своїх і обнюхавши коней, стали веселитися. Скакали мало не на віз, підскакували і бігали довкруги. В конюшні заіржало тоненьким голоском лошатко і зараз відозвалися коні у возі.
Біля криниці крутилось стадо гусей, а в калюжі лежав здоровий підсвинок, хоч і як намагались гуси вигнати його звідсіля. Вони даремне ґеґали і щипали його за щетину червоними дзьобами з усіх боків. З конюшні виглянула голова молодого парубка:
— Здоров, дядьку Явтуше! Щасливо вернув?
— Спасибі, от як бачиш.
— Здорові школярі! — гукав парубок до хлопців. — Ге, то якийсь не той, що торік.
— Злазьте, хлопці, ми вже, славити Господа, на місці.
Ти, Семене, обійди коней, а все оба позаносіть у хату, що привезли.
Хлопці позлазили та не знали, що з собою робити, їх обскочили зараз собаки і давай нюхати. Татарка підскочила зараз і лизнула Андрія цілим язиком по лиці на привітання.
Султан якось Івасеві не довіряв і здалеку дививсь йому у вічі.
Ще хлопці не рушились з місця, як на рундук вийшов сам пан сотник Тарас Жмут. Чоловік вже в літах, кремезний та широкоплечий, з довгим вусом та оселедцем поза вухом.
Одягнений був в старий червоний жупан, підперезаний цвітастим поясом. У його роті стирчала велика турецька люлька. Хлопці познімали шапки і низько вклонились.
— Здорові були, скубенти! — гукнув пан сотник, наче з мушкету випалив. — Ну, коли здорові приїхали, так у хату ходіть. Здоров, Явтуше! Гаразд?
— Гаразд! Здоровий будь, пане сотнику, приїхали без пригоди.
Тимчасом хлопці, держачи в руках шапки, вийшли східцями на рундук і поцілували сотника в руку.
— Ну-ко, покажись Андрійку, чи великий виріс за той рік. Славно, козак з тебе буде, як твій батько покійний…
А цей якийсь інший, либонь, не торішній товариш… Та воно все одно. Ну, хлопче, скажи, хто сього року у вас в курені отаман?
— Знов мене вибрали, — каже Андрій.
— A-а, славно! Як раз виберуть, то ще нічого, можуть не пізнатись, а як виберуть вдруге, то вже не кого-будь.
Здоров, пане отамане, — підняв сотник хлопця вгору, мов перце, і кріпко поцілував. — А тебе, чи хоч хорунжим вибрали? — звернувся до Івася. — Ех, ти кучерявий, мов баранець. Твоя мама, либонь, ціле життя вовну пряла, що такого кучерявого привела… як тебе звуть?
Він потермосив Івася легенько за волосся і поцілував теж.
— Я звусь Івась, та ще й Чорноусенко по батькові.
— Його ще не вибрали, бо він тільки що сього літа у школу попав. Дядько Касян Бистрий його від татарина у степу відбив тай у Січ привіз, — говорив Андрій за Івася.
— Опісля мені розкажеш, а тепер, хлопці, у хату. Гей, там, жінки! Козаків-молодців приймайте, вином-медом угощайте! А ви, горобчики, поки що нап’єтеся молока, — підморгнув весело.
Держачи хлопців наперед себе за плечі, повів у хату, де вже сотничиха з дочкою біля столу поралась. Сотничиха, старша вже жінка, невибагливе по-домашньому одягнена, панна сотниківна, може, шістнадцятилітня дівчина з заквітчаною головою.
— Здорові були, паніматко, — вклонився Андрій від порога.
Сотничиха підійшла і поцілувала обох, те саме зробила і сотниківна.
— Та бо ти виріс, Андрійку, неабияк, — говорила сотниківна, сміючись своїм срібним голосом.
— Ти йому, дочко, так не кажи, — сказав сотник, — то неабшцо, а пан отаман.
— Вітайте, панове отамання, — говорила сотниківна, кланяючись у пояс та сміючись.
— Та що ви так розбалакались, а вони, небожата, мов вовченята, голодні, дайте їм попоїсти чого-небудь.
— А це, паніматко, мій побратим Івась Чорноусенко.