— Хіба ж я тебе питаю, хто він? Приїхав з тобою, то й добре, видно, що козацька дитина.
— Але ж кучерявий він, кучерявий! — дивувалась сотниківна, гладячи Івася по головці.
— То ви вже і в побратимство зайшли? — сказав сотник, сідаючи на ослоні. — Воно гаразд, що вже змалку придержуєтесь козацького звичаю.
— Андрій мене з води вирятував, як я потопав.
— Та їжте, опісля будете балакати, — говорила сотничиха, присуваючи їх до стола.
На столі було усячини. Хліб пшеничний покраяний в шматки, овечий сир, кисле молоко, вареники, пряники, мед в кришках.
— Ну, Андрійку, не давай проситися і товаришеві не давай дармувати.
Хлопці були голодні й уплітали усе, що їм сотничиха раз у раз підсувала. Сотник сидів на ослоні і пихкав люльку.
Кілька разів хотів щось спитати, та хлопці так завзято їли, що жаль було перебивати їм. Аж Андрій обізвався перший:
— А де ж Максим і Омелько?
— На леваду за сіном поїхали, незабаром вернуться, ще тобі добре навкучиться з ними. Вже більше місяця клопочуть нам голову, щоб Явnуха на Січ посилати.
Хлопці наїлися, обтерли губи і перехрестилися.
— Їжте ще, — припрошувала сотничиха.
— Ні, більше не хочеться і спасибі, що нагодували… — хлопці вклонилися і стали господарям дякувати.
— Тепер, Андрійку, я тебе спитаю: вернули козаки з походу?
— Як ми виїздили, то ще їх не було, а тепер не знаю.
— Проведи їх, Господи, в здоров’ї та зі славою! «Минеї четі» ти привіз?
— Привіз, пане сотнику, та ледве догадався, яка це книжка має бути, бо дядько Явтух, що не намозолився, не міг згадати.
— Добре, що ти догадався, а може отаман шкільний не хотів дати?
— Для мене може був би не дав, та я відразу сказав, що се для пана сотника Тараса Жмута, то зараз видав та ще й полотенцем обвернув.
— Спасибі, що не забув старого та шанує, не забуду і я про його школу.
За той час розглядався Івась цікаво по хаті. В такій хаті не був ще ніколи. У його Гаврилівні, хоч хатки й чисті, та убогенькі, а тут багатство аж у вічі б’є.
На стінах повно зброї: рушниці, пістолі, шаблі, турецькі кинджали, золотом та сріблом вибивані, ікони в золочених рамах, стіл та ослони, повкривані турецькими килимами.
На полиці над вікнами срібні збанки, миски, чарки та михайлики, баклаки обведені срібним дротом — усе покладене, поуставлюване в порядку.
У ту хвилю заїхала фіра з сіном у двір. Усі виглянули крізь вікно. Нагорі на сіні сторчали дві біляві головки. То були сотникові онуки-близнюки по його синові, що загинув у поході. Хлоп’ята, дізнавшись від челяді, що приїхали школярі із Січі, трохи не попадали з юза, так спішилися.
Вони зсунулися зверху по мотузці, мов ті миші, аж позіскакували на землю. А далі з криком та сміхом побігли навипередки на рундук. Андрійко вже дожидав їх серед сіней. Оба хлопці відразу схопили Андрія за шию і стали цілувати. Івась стояв недалеко і дивився на них. Оба хлопці були схожі і з лиця, і ростом.
— Тепер, мої любі хлопці, привітайте ще мого товариша Івася.
— А ци він тез такий галпий, як ти? — спитав Максим.
— Побачиш, то й сам знатимеш, що ж я тобі скажу? Для мене він добрий, то й для тебе такий буде.
Івась підійшов до хлоп’ят і звитався з ними.
— А ци ти вмієс млинка поставити?
— Трохи вмію, а втім… ти мене навчиш.
Хлоп’ята не хотіли з Андрійком розстатися, поки сотничиха не закликала вечеряти. Ні Андрієві, ні Івасеві не хотілося їсти. Вони осталися на рундуку і придивлялися, як челядь поралась коло сіна. Складали його довгими вилами на оборіг. Упоравшись з тим, пішли усі вечеряти. Перед хатою поставлено ослони. Сюди виносили з пекарні цілі казани вареної страви і стали роздавати у невеличкі корита.
Челядь сідала на землі. Кожне хрестилося, добувало сюю ложку і стало їсти поволі і з повагою, дуючи довго на гарячу страву. Були тут люди всілякого роду: парубки, чабани від коней, товару і овець, молодиці і дівчата, були люди старші, чоловіки і бабусі. Усе те держалось сотника. Івась начислив сорок п’ять голів. Під час вечері ніхто не промовив словечка.
Крізь відчинене вікно говорила сотничиха:
— Горпино, по вечері заведи хлопців у шпихлір спати, там вже постелено.
— Ми хочемо з ними спати, — лепетали малі.
— Про мене спіть і разом, коли тамті схочуть.
— Добре, паніматко, будемо разом, там місця досить.
— Клякайте ж діти перед образами, дідусь вам молитву проведе, — упоминала сотничиха.
— А коли я хочу з Андрійком, — впирався Максим.
— Ні, ви сьогодні з дідусем, а завтра вже, як хочеш.