Андрійкові спати хочеться.
— Хай буде, паніматко, я їм проведу молитву, як треба, — сказав Андрій. — Лагодьтесь хлопці спати.
Горпина встала від вечері і повела хлопців навпомацки у шпіхлір спати. Ніяк було світити світла через те, щоб не підпалити настеленого сіна.
— Лягайте, діточки мої, та спіть здорові, ось іут знайдете і заголовки, і покривала. А цих малих покладіть у середину та вкрийте добре, щоб їх не завіяло. Ну, доброї вам ночі.
— Тепер клякаймо усі рядком, будемо молитися Господові небесному.
Андрій став проводити молитву, та Максим і Омелько не в силі були наспіти з молитвою, їм захотілося спати.
Вони перестали, а відтак зараз полягали у сіно і заки Андрій та Івась скінчили, вже спали.
— Правда, Івасю, що пан сотник гарний чоловік?
— Справді, я такий зразу був несмілий, що трохи не заплакав.
— Тобі треба осмілюватись до людей. Інше діло там, де були пани та їхні підпанки, а інше діло між козацтвом.
Тут усі рівні.
— А що ми завтра робитимемо?
— Поперед усього підемо купатися. Тут є річка, хоч не така, як Дніпро, але удвоє більша, як сей потічок, над котрим ми вивернулися. Ходімо, Івасю, ще надвір. Я тобі покажу, якого гостинця я привіз сим хлопчикам.
Андрійко розвинув рушника і вийняв два коники дерев’яні, гарно розмальовані.
— Де ти се купив?
— На базарі. Хіба ти не бачив, скільки там цього добра водиться? Крамарі якраз під сю пору завозять, бо не один запорожець схоче дитині купити.
— Якби ти мені був сказав, що тут є такі хлоп’ята, я був би теж що-небудь привіз.
— Привезеш через рік.
Пішли у шпихлір і полягали на сіні. Надворі смерклося. Ще не хотілося їм зачиняти дверей, бо надворі так гарно було. До шпихліра заносило пахощами від квітника, якого завела перед хатою панна сотниківна. У дворі стало стихати. Парубки виїздили з кіньми на леваду.
Чути було, як в оборі корови жували. В ту хвилю показалося щось невелике на порозі шпихліра, та й відразу посунуло до хлопців.
— От і Татарка навідалась, — сказав Андрій.
Справді була се собака. Вимахуючи хвостом, вона пішла до Андрійка, лизнула його по лиці, обнюхала сплячих дітей, поласилась коло Івася і лягла біля порога.
— Як таку сторожу маємо, то й шкода зачиняти двері, — говорив Івась.
— І я так гадаю. Підожди, я ще вкрию малих. — Він нащупав покривала і повкривав їх. — Тепер можемо спати. Доброї ночі, Івасю!
У дворі чути було, як сторожовий козак проходжався та відмовляв молитви.
Хлопці спали до високого сонця. Пані сотничиха заходила до них кілька разів та не хотіла їх будити, поки самі не прокинуться. Аж проміння сонця заглянуло туди та засвітило їм у вічі, тоді і посхапувалися.
— Заспали ви, небожата. Вставайте, купатися пора!
Максим і Омелько протирали очі і позіхали.
— Ану, хлоп’яга, пошукайте під вашими подушками, що там найдете.
Хлопці повитягали розмальовані коники.
— А хто нам поклав? — спитали разом.
— Ану, вгадайте?
— Це ти нам пливіз із Сіці?
Вони страх раділи, що й не хотіли купатися.
— Ну, ходіть мерщій, — налягав Андрій.
Вийшли усі, та попрямували до річки через розлогий сад. Тут садовини такої, що аж галуззя позгиналось і треба було його підпирати колами. Та перед Спасом ніхто би овоча не рушив. Зараз за садом стояла велика сотникова пасіка. Тут панував старий дід Микита. Хлопці поклали собі з поворотом від ріки зайти до нього. Через леваду йшла поміж високою пшеницею притоптана стежка аж до річки.
Річка була степова з низькими берегами, поросла з краю лепехою. Хлопці роздяглись. Андрій поліз перший у воду і повсаджував з берега хлоп’ят. Вони зразу боязко держались його за шию, та відтак пішли у воду і стали плескатись та покрикувати.
Викупавшись, завернули до пасіки. Дід Микита порався перед огорожею над улиєм, який треба було поправити. Він і не зчувся, як позаду його гукнув Ацдрій.
— Добрий день, діду, чолом тобі б’ємо!
— Якого біса репетуєш та бджолу лякаєш, — відозвався сердито дід. Згодом він обернувся. — Ага! Це ти, Андрію? Коли приїхав?
— Приїхали ми учора ввечері, сьогодні прийшли тобі поклонитися, а ти сердишся, хіба так годиться?
— Чи я міг вгадати, що це ти? Давно твого голосу не чув, то й не пізнав, а тепер здоровий будь та розкажи, що на Січі нового?
Хлопці цілували старого в руку, а він гладив їх по голові.
— Що ж би нового? Січовики у похід на татар пішли.
— Які б вони запорожці були, коли б у похід не ходили.
— Пішли з донцями укупі.
— То й добре, більше їх буде, то й краще діло піде.