— А добичею треба буде ділитися.
— Така та й добича на голодранцях татарах.
— То не варто було й трудитися.
— Варто трудитися, щоб козацтво не залежалось, не зледачіло. Треба татар провчити, бо хоч вони не те, що в давнину, а все ж ся собача віра шарпне нашого брата, коли лиш нагода трапиться.
— Воно й тепер так було. З микитинської паланки приходили на Запоріжжя козаки жалуватись, що ногайці жити їм не дають.
— От бачиш, що треба було. Підождіть, хлопці, тут, я вам меду винесу. У пасіку не заходьте, бо сьогодні бджола розгулялась, то вас покусає.
Дід пішов у пасіку, а за хвилю виніс кілька кришок меду на мищині. Хлопці взялись до меду. Та зараз стали туди злітатися бджоли.
Незабаром покликано їх від хутора. Хлопці справились з медом хутенько, подякували дідові і побігли. Максим і Омелько не могли наспіти за старшими. До того ще Омелько спотикнувся і впав, а через нього перевалився Максим. Оба добре чоломкнулись і стали плакати. Хлопці завернулись, щоб їх заспокоїти. Від хутора заєдно їх кликали. Тоді Івась побіг передом, а Андрій йшов поволі з дітьми.
У хуторі помітили якусь метушню. Сотник стояв з кількома старшими козаками з села і щось з ними балакав.
— Коли ви того певні, так нічого гаятись, — говорив сотник. — Хай сурмач перетрубить по селу тривогу, то зараз рушимо.
Козаки відійшли, а сотник прикликав Явтуха:
— Зараз поїдеш на роз’їзд з двадцятьма козаками. Чабани орду помітили, я звелів трубити збір. Невеличкий, кажуть, загонець із півночі вертає та спочивати пристановився, тим ліпше для нас, та все ж воно — стереженого Бог стереже.
В тій хвилі почулась у селі сурма на тривогу. В селі заворушились, ладили зброю і тільки на коней ждали, бо вони були на пасовищі.
Явтух побіг у конюшню, а за ним з десяток сотникових козаків. За хвилю вийшли звідсіля в повній зброї і вели за собою осідланих коней. Хлопці ледве пізнали Явтуха. То вже не той балакучий, добродушний чолов’яга, який віз їх сюди із Січі. Запорожець на всю губу. При боці шабля, за поясом пістолі, а позаду довга руїнниця. Скочив на коня, мов молодик, оглянувся поза себе, чи усі готові і виїхав за ворота. В селі аж клекотіло. Жінки прикликали дітей в хату, селом гнали чабани товар, вівці, коні, аж курява йшла.
Козаки стали ловити коней та сідлати.
— Степане, виведи мого вороного, — гукав сотник, а сам пішов у хату.
Сотниківна подавала йому шаблю та пістолі зі стіни.
— Коли б татарва сюди вдерлася, так ховайтесь у кущах на річці, в хаті усе добро поховати. Я більше нікого не беру опріч тих, що пішли з Явтухом.
Сотник вийшов на рундук і скочив на коня.
— Оставайтесь під божим покровом та нічого не бійтесь.
Казали чабани, що їх не багато.
Сотник поїхав у село. Уся челядь на хуторі стала озброюватись. Сотничиха подавала з комори шаблі, рушниці, списи, сокири, з льоху винесли порох та кулі і розбирали поміж себе. Сотничиха ходила усюди, чи усе в порядку. Не видно було, щоб налякалась. Вона лиш інколи споглянула з тривогою на дітей, на дочку, видно, лише їх долею журилася.
Осавул Панько розпоряджався як і що робити. Казав посідлати коней, щоб були напоготові, коли б треба йти на підмогу. Сотничиха веліла набрати води у бодні на випадок пожежі.
За той час виїздили на майдан коло церкви щораз нові відділи козаків. Сотник розіслав сторожів на усі сторони села. Надлетів посильний козак від Явтуха зі звісткою, що татари справді рушили на південь поміж Михайлівною і сусіднім селом Сторожинцями.
— Не знати, чи Сторожинці рушились? Тоді б можна їх узяти. Та й так ніколи гаятись.
Він упорядкував свою ватагу і поїхали на край села, де й скрились поміж вербами. В селі остались жінки, старі діди та малі діти. Усі чекали кінця з тривогою. Давно вже татари не показувалися сюди. Андрійко з Івасем хотіли подивитись, та сотничиха завернула їх і приказала не відходити нікуди з двору. Тяглася довга година непевного очікування. Усе життя затихло. Хіба собаки гавкали з дворів.
Аж нараз задудніло з того боку села, начеб від великого табуна коней.
У селі відізвалась, проймаючим голосом, сурма, почулись рясні мушкетні стріли, далі воєнний оклик, крик і гамір. Люди, що осталися в селі, хрестились і молились.
Від часу до часу чути було голос сотника, що лунав аж сюди. Відтак змагався лише гамір, метушня, відірвані оклики.
Згодом надлетів посильний козак, сповіщаючи усім, що татар розбито на порох. Люди зраділи дуже від сієї вістки.
Козак пігнав на село, а за наказом сотника порозсилали на усі сторони роз’їзди, чи часом який загін татарський де-небудь не затаївся. Роз’їзди мали їхати аж до сусідніх сіл.