— Ніхто Божих шляхів не провідає. Коли се була кара, так ми свої гріхи спокутували.
— Дай Боже, щоб се був край нашій біді.
Тим часом надворі було дуже гамірно. Бранців християнських залишилося небагато, бо їх розібрали козаки по своїх хатах. Челядь стояла гуртками і розказувала усілякі пригоди нинішнього дня. Поміж ними вертілись Андрійко з Івасем, щоб розвідати про те, чого самі не могли бачити, їм жаль було, що пані сотничиха заборонила їм віддалятись від хати. А люди розказували, як Чабан Омелько, їдучи за кіньми, помітив в стену татарський табір, як він, не показуючи нічого по собі, полишив коні на Божу волю і завернув щосили в село, щоб звістити людей про небезпеку. Оповідали відтак, як справно Явтух їх підглядав, як повз гадюкою під сам табір, поки не розвідав усього, чого йому було треба. А вже найцікавіше було, як пан сотник зі своїми козаками вдарив з боку на втікаючий татарський табір, як вгнався в середину перший на своїм воронім коні, як рубав завзято. Хлопці, чуючи се, аж горіли з радощів та жалували, чому вони ще не козаки і не можуть ворога бити.
Від того часу плило життя на хуторі сотника Жмута так одноманітно, що й говорити нема про що. Останню пригоду стали люди забувати. Лише хлопці малі вигадували по селу ігрища в татар та козаків.
Настав відтак один тиждень сльоти. Дощ падав день у день. Тоді хлопцям страх навкучилось, а сотник звелів собі відчитувати Минсї, які дуже уважно слухав. У ті дні заходили до нього козаки, сусіди, приходив місцевий священик і вчитель. Сиділи у хаті, а Андрійко читав книжку про святців божих своїм дзвінким голосом. Інколи приводив учитель кращих хлопців із своєї школи, приходили два поповичі Танас і Пархомій, яких учив батько дома, і виручали Андрія, коли змучився. Сиділи бувало цілу ніч. Надворі хлюпав дощ. Небо зайшло хмарами, а вони усі сиділи в хаті. Наприкінці сотник частував гостей медом і тоді розходилися по домівках.
Сльота тривала цілий тиждень. По вулицях стояло болото, річка мала повні береги води. Сльота дуже людям надоїла, бо то вже і хліб з поля було час збирати. Люди споглядали на небо і всіляко ворожили.
Аж по тижні став подувати вітер. Хмари рідшали.
Місцями показувались смуги голубого неба, інколи блиснуло сонце ясним промінням. У вечір хмари понесло геть і на чистому небі показались ясні зорі. Таку новину приніс козак у хату сотника, де зібрались слухати Слова Божого.
Від того усі зраділи. Кожний міркував, до якої роботи взятись йому завтра. Робога в полі дуже припізнилась.
— Не знать, як людям догодити, — сказав священик. — Іноді така посуха, що годі діждатися водиці небесної, а іноді знову таке ллється, що на цілий рік би стало.
— Все те від Бога, — обізвався вчитель, — а чоловік, щоб який мудрий, того не переіначить.
— А воно є такі мудреці, що хмару стягне або відверне.
— Не говори так, Пархоме, — упоминав панотець, — нема таких мудреців, се одному Цареві небесному таке можна.
— Що не говоріть, панотче, а такі люди є. Мій покійний дід розказував, що такого знахаря знав і його чудеса на вічі бачив.
— То сей знахар напевно з чортом покумався, се чоловікові не під силу.
— Того я не знаю, — продовжив Пархом, — за се покійний дід нічого не говорив. А каже таке: було, як наближається чорна хмара, той чоловік вийде на поле без шапки, ходить границею наших піль і якісь молитви відмовляє, руками вимахує, та такий тоді, що не приступай та не чіпай. Він начеб нічого не бачив, не чув. Ходить так, аж цілком знеможеться і таки де-небудь на межі між ланами, мов неживий впаде. А хмари колотяться, мішаються, в них клекотить, начеб вода варилася, а відтак геть завернуть і підуть боками. То сей чоловік таку працю звичайно опісля відлежав, не міг ні рукою, ні ногою рушити. А се, що ви кажете, буцімто він з чортякою покумався, то неправда. То богомільний чоловік був, у церкву, як слід, ходив.
— Молитвою щирою та твердою вірою можна усього доконати, — говорив священик. — Ісус Христос, наш спаситель глаголе до апостолів своїх: коли б у вас на стільки віри у серцю, як гірчичне зернятко, ви б одним словом цілі гори з одного місця у друге переносили та переводили.
— Вже ви за чортяку, куме, і не говоріть, він на те й є, щоб людям пакостити, а не помагати.
— А часом то й чортяка людині віддячиться, — сказав козак Прокіп Задерний. — Мій покійний батько розказував, що у давнину, під Каневом у балці над Дніпром запорожець жив. Він з чортом не знався, але знав таке, що чортяку побачив. Бо то не кожному чоловікові се можна. То є таке сало, не знаю з чого воно береться.
Помажеш ним око, так зараз і бачиш усю чортову сім’ю.