Такого сала і той запорожець звідкілясь роздобув. Йде він раз над Дніпром на рибу. Аж глянь над болотом в очереті чортяка сидить. Старий чорт був, а такий обдряпаний, аж жаль було глянути. Сидить та й задумався.
Аж гульк із очерету вовк виходить. Помітив чортяку та й закрадається. А відомо усім, що вовк чорта так схрупає, начеб ягня. Так, так. Чорта або святий Юрій громівкою вб’є, або вовк з’їсть. Без того, то вони так би на світі намножились, що нашому братові не було б де жити. А святий Юрко, то так начеб осавул над вовками. Він ними керує, а вони слухають.
— Та ти, Прокопе, договори вже раз, що з тим чортом сталося?
— А нічого не сталося. Лише що вовк ладився до скоку, а запорожцеві жаль стало, та як не гукне: «Бережись, чорте!» А чорт іно оглянувся та й гульк у болото. Вовк завернув і пішов у ліс. Згодом якось, у ту сторону ляхи зайшли. Вони тоді розбили козаків і бралися геть винищити козацький рід. Розіслали по Вкраїні команди, що за козаками усюди нюшили. Дізнались ляхи і за того запорожця. Оточили балку довкруги і вже були б його піймали. А запорожець сидить собі у своїй землянці і нічого не знає. Приходить до нього пан у хату: «Здоров, козаче!» — «Здоров!» — «Ходи на зорі поглянуть…» — «Які там зорі, на що вони мені». — «Ходи, козаче, не гайся.
Ляхи балку обступили, живого піймати тебе хочуть».
Запорожець виходить на світ, рушниця у нього в руках.
Йде в один бік балки — ляхи, у другий бік — ляхи. А панок усе за ним слідком та посміхається: «Ну, кудою втечеш, козаче?» — «Бачу, що нікуди мені втечи. Прийдеться загинути, та недешево продам я своє життя». — Він подався у землянку, щоб звідсіля оборонятись та загинуть. А панок йому: «Я тебе ізбавлю». — «Не твоя сила. Так мені і пропадати…» — «Ні, не пропадеш, сідай мені на спину».
Запорожець гадає собі: їздив я на різних конях та ще й на панові попробую. Поліз він панові на спину, ухопився руками за шию, підобрав ноги, а пан як свисне собою в гору, аж під хмари, і так заніс його аж під саму Січ і там його посадив. «Порадь собі сам тепер, моя сила на Січ не може». Запорожець бачить з ким діло, та й каже: «Спасибі тобі, антипку, що від загибелі вибавив, та коли ти гадаєш, що я за це тобі душу свою запишу, то нічого з того, краще занеси мене назад у балку, хай мене ляхи замордують…» — «Нічого я від тебе не хочу. Я лише за те тобі відплатився, що ти мене від вовка остеріг». — І з тим словом чортяка, мов під землю провалився, а Запорожець помандрував у Січ.
— Непристойно нам такі речі слухать, — говорив священик, — краще ми скажім господареві доброї ночі і ходім во свояси.
На другий день взялась дуже гарна погода. Сонце світило від самого ранку. Люди ладились з косами та серпами у поле. По цілім селі чути було клепання кіс.
Ладили юзи. Дітвора вийшла гурмою на вулиці, ступала на калюжах води, згортала свіже болото і робила буханці, вареники.
Як вже сонце підійшло вище, село опустіло. Остались лише діди, немічні і жіноцтво з дітворою. Січовим школярам не було ніякої робота. Вони зайшли на попівство і стоваришувалися з поповичами. Ходили разом ловити рибу в річці. За ними йшли слідом Максим, Омелько та малий Стась, якого прозвали Остапом. Пані зразу не хотіла хлопця від себе пускати, та він так напирався, шо годі було його здержати.
Марійка товаришувала з Одаркою. Зате пані не знала, куди дітись. Козацька простота її разила. Вона була, щоправда, до усіх приязна, та не могла зі своїм теперішнім положенням зжитися. Завважила се пані сотничиха. Зразу думала, що се задля несмілості і старалася паню осмілити до себе. Згодом пані дала її пізнати, що вона шляхтянка, не те, що козачка. Одного разу зачула сотничиха, як пані докоряла дочці:
— Ти до краю спростачієш та козачкою станеш, що ніяк тебе буде у наше товариство повести.
Сотничиха сказала про се чоловікові.
— Хіба я не бачу? При найближчій нагоді звелю відвезти їх у Київ, хай про себе самі подумають.
А хлопцям було так, наче у раю. Сотник звелів Явтухові вчити їх їздити на коні, «щоб козацькі діти не марнувались».
Тепер вже і про Січ забули і раді б тут назавжди остатися.
Кілька разів їздили у степ, возили з поля хліб, а час минав стрілою.
Наспіла пора від’їзду. Сотник звелів Явтухові відвезти хлопців. Тоді, окрім воза, на якому їхали, навантажили другий усякою провізією для школи. До того ще сотник дав Явтухові капшук з червінцями для шкільного січового отамана.
Усі дуже щиро прощалися зі школярами. Сотничиха, мов рідна, проводжала їх, а панна сотниківна понадавала повні пазухи горіхів, медівників та пряників, щоб у дорозі було що їсти. Стара Горпина аж заплакала, прощаючись з ними. Вона заодно голосила, що їх більше вже не побачить, бо їй сього року вмирати прийдеться. Навіть пані з дочкою та синком вийшли хлопців проводжати.