— Тям, Андрійку, — гукав сотник з рундука, — приїзди знову та привези зі собою того кучерявого баранчика.
Дорога на Січ відбулася без жодної пригоди. Тепер степ трохи не так виглядав. Лани блищали стернею, трава місцями покошена, а далі зісохла від сонця, встелювала степ сіро-жовтою соломою.
IX
Вернувшись на Січ, застали вже козаків, що з походу повернулися. Похід повівся, як слід, козаки навіть не йшли до Криму. Покарали добре степових татар, побили, набрали табунів коней. Відтак мурза тої орди заключив з козаками мир і поприсяг, що ніколи козацьких осель не буде чіпати.
На тім похід скінчився.
На Івася чекав нетерпеливо дядько Касян. Стрінувши хлопця, трохи його не задавив в обіймах, так дуже радів.
Для школярів почалося звичайне життя у школі при науці, серед таких самих обставин, як і перше.
Минуло так п’ять років. Щороку приїздив за ними Явтух і забирав їх у Михайлівну. По п’ятім році Андрій вийшов із школи і перейшов до новиків, себто до тих, хто ще козаками не були, а під рукою козаків старших вчилися козацького воєнного ремесла. Та мимо того він не перестав дружитися з Івасем і вони не раз нагадували собі, як то гарно буде, як вони стануть козаками-товаришами і тоді по козацькому звичаю заприсягнуть собі у церкві побратимство. Молодики ходили з козаками у недалекі походи, а коли молодикові повелось доконати щось таке, чого від нього не вимагалося, тоді товариство приймало його до гурту, і час його молодництва переривався.
Січові козаки виконували всіляку службу для Січі.
Ловили звірів, рибу, їздили на роз’їзди, на посилки, перевозили людей через ріку, Андрійка передали під руку старого перевізника Охріма Хвоста, для того, щоб він добре зазнався з водою.
Одного разу приїхало на Січ посольство московського царя. Було кілька знатних людей, а між ними думний дяк Фома Васаров. Він привіз запорожцям багаті дари і упоминки. Цар просив козаків, щоб дали йому військову поміч.
На Січі був звичай приймати послів від чужих держав з великими почестями. Тож і тепер кошовий батько вирядив їм назустріч старшину козацьку. Посли стояли на другім березі ріки. Старшина козацька зійшла на пором і перевізник відчалив від берега. При обслузі порома був і Андрійко. Він бачив усе, мав нагоду придивитися до церемонії. Московські посли були одягнені в довгі халати з шовкової, золотом тканої матерії, в великих кінчастих шапках, рамованих дорогим соболевим хутром. Козаки у гарних оксамитних кунтушах, в сап’янових чоботях на срібних підківках, з шаблями та пістолями за поясом вийшли на берег і подалися до московських шатрів. Тоді вийшли і москалі та стали собі обопільно кланятись.
Побачивши таких бородачів, Андрійко сміявся в кулак.
Москалі у своїх халатах були неповороткі. До того вони держались з такою повагою, задерши голови вгору, наче їх хто на коли настромив.
Наговоривши собі цілу копицю чемностей на привітання, всі пішли до ріки. Козаки пустили гостей попереду. Так само було, коли прийшлося входити на пором. Відтак відчалили пором від берега, і він поплив-по ріці.
Не знати звідкіля взялась на ріці велика хвиля. Вона закрутила поромом і обернула його боком. Керманич заперся кермою, але воно зломилося, а пором поплив безвпинно долі водою.
То ще нічого, та на протилежнім березі, куди саме рвуча вода несла пором, стояла над берегом камінна скеля.
Була небезпека, що коли хвиля вдарить поромом об скелю, то всі потопляться. Порома несила було здержати. Козаки поскидали кунтуші, повідпинали шаблі і ладились скакати у воду. А що зробити з москалями? Ледве чи вони знаються з водою, та чи дадуть собі раду. Москалі дуже налякалися.
Подумали, що приходить їм послідня година. До того ще один керманич, що хотів веслом здержати пором, втратив рівновагу і пірнув у воду. Заки його голова показалася поверх води, пором був уже далеко.
Тоді Андрій скинув із себе свитину, сорочку і штани, побіг на корму порома і скочив у воду. Усім здавалося, що він хоче втечи від небезпеки. Андрій показався поверх води і плив щосили до берега. На його плечах видно було линву, що одним кінцем потопала у воді, а другим була прив’язана до порома. Андрій плив дуже швидко до берега.
Діставши ногами дна, він схопив линву обіруч і з тяжкою бідою, поки линва не напружилась вийшов на беріг. Він став з усієї сили тягнути пором до берега. Та вода дужча була від нього, і могла його неперемінно потягти до себе.