Андрій йшов берегом, держачи линву в руках, поки не натрапив на березі на грубезну вербу. В одну мить обкрутив линву за вербу, та ще прив’язав кінцем до грубої гіляки.
Пором захитався так, що московські посли аж попадали.
Було се яких п’ятдесят кроків від тої небезпечної скелі.
Андрій став щосили кликати на допомогу. Козаки бачили з берега, що діється, та ніхто не знав, як зарадити біді. Усі були певні, що не минути поромові скелі, та що прийдеться їм напевно загибати. Тепер, бачучи, що сталося, козаки стали бігти до того місця. Десяток сильних рук учепилися за линву і стали притягати пором до берега.
— Як ти хлопче називаєшся? — спитав старшина Андрія, що стояв на березі голий, та важко дихав від утоми.
— Перш одягнуся, а опісля скажу, — сказав Андрій.
Він скочив на пором, трохи по дорозі не перевернув товстого московського посла і став одягатися.
— Та це Андрій Грушка, новик, щойно перед роком січову школу покинув, — сказав керманич.
— Грушка? Еге-ж, твій батько на морю загинув, славний козак був, під Очаковом, тямлю добре, ну, в батька вдався, та нам життя врятував… спасибі синку, — старшина погладив його по мокрій голові.
— Какой маладєц, спасібо Андруша. Как тебя зовут, Груша? Так лі?
— По-вашому, либонь, груша, а по-нашому таки Грушка.
— Всьо равно, любєзній мой. Панімаєш, что ти здєлал? Ти спас жизнь вєрних дітей васточнаво царя.
— Або я знаю, чиї ви діти будете, спас чи не спас, а зробив, як слід було, коли кермо зломилося.
— Харашо мальчик, ми тебе царскі пажалуєм.
— Та чого мене жаліти, коли мені нічого не сталося, — сказав Андрій, сміючись. — Коли б я був втопився, то й вам так би було, і не жаліли би.
Козаки стали сміятися.
— Как он резко вазражаєт! — говорили москалі. — Какая дьорзость!
— Не дивуйтеся, ваші милості, він не розібрав, як слід, вашої речі, — справдувався старшина.
Посли переглянулися, а далі стали скидати гроші, які один хотів передати Андрієві.
— Спасибі вам, панове, я не візьму, мені не треба, за гроші я у воду не скакав.
— Візьми, Андрію, а то можуть образитися, вони ж посли великого царя, це вони тебе нагороджують.
Андрій узяв гроші та впустив у свою кишеню.
— Спасибі вам, мої добродії, за почесне і здорові будьте, — він хотів йти, та старшина задержав його:
— Тобі слід, хлопче, поцілувати їх у руку.
Андрій обійшов усіх москалів, цілуючи їх по черзі по руках.
— Ти грамотний? — питав думний дяк.
— Я скінчив січову школу і знаю грамоту добре.
— Ми возьмьом тебя в Москву, мальчик, — сказав думний дяк.
— Спасибі, я із Січі не піду, — відрубав Андрій і пігнав до пристані.
Тут обступили його зараз козаки і стали допитуватися, що і як.
Тим часом посли пішли у Січ. Із січових валів гримнула гармата на привітання великих гостей. Назустріч вийшов кошовий батько і повів гостей у хату. Сюди позносила челядь скрині з подарунками для Січі, від московського царя. Коли кошовому розповіли сьогоднішню пригоду, він каже:
— Бравий хлопець, у свого батька вдався. Як гадаєте, панове, його б слід у козаки вивести.
— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з топелі вирятував.
— Приклич його сюди, — каже кошовий до посильного козака.
Побігли до перевозу за Андрієм.
— Ходи, небоже, кошовий кличе.
— А то чого?
— Не бійся, бити не звелять.
Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:
— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо.
Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це.
— Спасибі, ясновельможний пане за честь, спасибі і за подарунки, та в мене є свої гроші не то що на одежу, але ще й коня за це куплю.
— О, а звідкіля ти грошей роздобув? У похід ходив, що?
— Ні, отсі добродії мене, як вони кажуть, пожалували, та грошей багато дали за те, що трохи в воді замочився.
— Так буде, як я кажу, а гроші сховай. Тобі треба до куреня пристати та товаришів, як слід, почастувати. Ну, йди з Богом. Коня поки що тобі не треба. Твоя доля не на коні, а на байдаку, ось що. Ну, йди собі з Богом, та зайди в канцелярію, щоб тебе у список занесли.
Андрій не чув землі під собою, так радів. З канцелярії пішов у складню січову, де видали йому одяг і зброю.