Зараз і переодягнувся. Надів шкапові нові чоботи, широкі з матнею штани, надів зелений жупан, підперезався цвітастим поясом, прийняв шаблю і надів високу овечу шапку з червоним дном. Пробував покрутити вуса, та його ще не було, бо щойно мох засіявся. Перш усього, пішов у школу. Колишні зразу його не пізнали, а далі дуже зраділи, обступили довкруги та стали випитувати. Івасеві аж очі світилися з радощів:
— Така нагла переміна з тобою, Андрію, скажи, як воно сталося?
— Нічого, сьогодні я москалів з топелі вирятував.
Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були б поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут.
— І за це тебе в козаки перевели?
— Не тільки те, ще москалі-добряги цілу пригорщу червінців дали. Ну, тепер, хлопці, здорові будьте, я опісля до вас зайду, тепер мені до куреня пора. До Переяславського.
— Там дядько Касян Бистрий записаний.
— Я се добре знаю і тому мені би його зустріти треба.
Андрій відійшов бадьоро. Він підпустив шаблю так, що аж по землі волочилась. Хлопцям трохи очі не повилазили, гак дивились за своїм колишнім отаманом. Андрій стрінув на базарі Касяна.
— Ах ти, дітваку коханий, чував, я чував, та шукаю за тобою усюдечки, де ти пропадав? Ходи ж, хай тебе обійму.
Касян обняв кріпко Андрія та вицілував сердечне.
— Ось воно як, недавно такий дітвак, що на руках його носив, а тепер дивіться на нього. Ну, хай тебе ще раз чоломкну. Ага, у який курінь тебе записали?
— У твій, дядьку, у Переяславський.
— Я тобі тепер не дядько, а товариш, ходи я тебе проведу. Ти знаєш козацький звичай?
— Знаю.
Пішли до куреня. На дворі на призьбі сидів якраз курінний отаман Панько Кабиця з осавулом і кухарем.
— Кланяюсь тобі, батьку отамане, нового товариша привів. Сюди його кошовий призначив.
— Яке діло кошовому до нашого куреня? Сюди головусів не приймається. Йдіть собі до шкільного куреня, там вас, певно, приймуть.
— Та ти, батьку, не гнівись. У школі ми вже побували, а тепер отсей мій товариш таке гарне діло зробив, що йому старшина дальший час новицтва подарувала та в козаки вивела.
— А що ж він такого великого сьогодні зробив?
— Московських знатних людей від топелі врятував.
— Саме тому не приймається, — говорив осавула, — хай би уся Москва втопилася, не треба було рятувати.
Отаман став під вусом підсміхатися, а далі питає:
— Що ж ви дасте за це, що молодика у наш курінь приймемо? Наш курінь неабиякий, на всю Січ славний.
— Дамо, на скільки нас стане, — усміхнувся Касян, — усі гроші дамо, що від москалів добули.
— Ну, глядіть, аби чого не затаїли, а то проженемо.
Андрій знав добре, що це лише така церемонія, що його не можуть не прийняти. Він узяв усі гроші і висипав курінному кухареві у пригорщі.
Кухар пішов зараз на базар, а отаман узяв Андрія за руку, посадив біля себе, та став приязно з ним балакати.
Отаман знав добре його батька.
— У тебе, Андрію, є ще яка рідня на Україні?
— Господь святий знає, про це нічого батько покійний не згадував.
— Ти ще дітваком був, коли покійник загинув, та я знаю, що в тебе сестра була, Анною звалася. Вона була далеко старша від тебе.
— Я її не затямив у нашій хаті.
— Вона давно перед тим, заки ти вродився, вийшла заміж.
— Ледве чи я стрінуся з нею. Прийдеться лишитись сиротою та ще й без роду.
— Не ти один, така наша доля усіх. За це хай Січ заступає тобі усе — і батька, й матір, і рідню.
В ту хвилю надійшов Івась з Максимом. Івась був дуже сумний.
— Здорові були, — привітався отаман, — сідайте та гостями будьте, це певно твій брат.
— Брат, та доводиться розлучитись з ним.
— А це що? — питав Андрій.
— Ось юно що. Батенько розвідав від козаків, що я вирвався з татарського пута та на Січі живу. Він і переказував, щоб я, або Максим додому вертали. Він, сердега, нездужає, та перед смертю хоче котрогось з нас при собі бачити.
І хлопець зітхнув.
— Мені їхати не можна, — каже Максим, — бо мені ще не забули задля чого я втікати мусив, мені би пани того не подарували. Івасеві інше діло. Його поневолі татарин захопив.
— Треба мені їхати, — сказав Івась. — Батькова воля свята, і треба її вшанувати.
— Так воно повинно бути, — говорив отаман. — Четверта заповідь Господня показує батька слухати.
— Як же ти, Іване, поїдеш сам? Така дорога, степ.
— Ось як ми обміркували, — сказав Максим. — За кілька днів вертатиме московське посольство. Кошовий доставить їм якийсь десяток козаків для безпеки. До них прилучиться Івась. Коня я йому сам роздобуду. Посли поїдуть до московської границі на Путивль. Дорога вийде туди на Лубни, то до Гаврилівки вже недалеко буде і потрапить хоч би й сам.