Та тут ще не було їхній недолі краю. Через тиждень, як Івась вернув до села, прийшов за Івасем гайдук із замку і покликав до пана, і батько, й син тільки руками сплеснули.
Не віщувало се нічого доброго. Івась відмовлявся, не хотів йти, та се нічого не помогло. Гайдук сказав, що як не піде по-доброму, то його зв’яжуть і таки поведуть або й понесуть.
У пана каштеляна княжого нема жартів. Івась ішов, як на смерть. Ноги під ним задубіли і йому здавалося, начеб у землю западали, а він не може їх витягнути. Гайдук повів його перед лице пана каштеляна:
— Ти син тутешнього підданця Степана Чорноуса.
Скажи мені, де ти блукав тільки часу?
— Мене літ тому шість татари піймали, як я коні пас. В дорозі відбив мене козак і завіз на Січ, де я досі перебував.
Аж тепер переказав мені батько, що рад би мене побачити.
Тому я і приїхав. Батька застав я у великій біді. Він немічний і я його удержую, на себе і на нього заробляю.
— Твоє щастя, бо мені здавалося, що ти старший син Чорноуса, який побив нашого слугу і втік на Запоріжжя.
Він був би тяжко покараний, коли б ми його піймали. Та ти тому не винен. З тобою ми зробимо друге діло: ти будеш у замку служити.
— Пане мій, на се я не вдався. Я вихований між козаками, в покоях я не вмію повертатися. Та я й не можу сього зробити, бо у мене батько немічний і нікому його доглянути.
Через се я й остався тут, бо у Січі мені дуже добре жилося.
— Так буде, як я тобі кажу. Ти панський підданець і тобі слухати треба. Будеш лакеєм та й годі. Я собі тебе сподобав. А коли ясному князеві сподобаєшся, то перейдеш у замок у Лубни.
— Що ж я з батьком немічним зроблю? — питав Івась крізь сльози.
— Перекажи йому, щоб швидше здох, яке мені діло до нього?
Івасеві запаморочилась голова, він закипів люттю, хотів кинутись на пана і роздерти його на шматки за сю зневагу батька. Та в пору здержався. Що ж з того вийшло би?
Його посадили б на палю, голову відрубали, а батькові через те не полегшало б.
— Взяти його зараз, обстригти кучері та перебрати в ліврею. Тобі ж, хлопче, кажу: будь послушний, вибий собі запорозькі джмелі з голови, бо за сс звелю вибатожити.
А коли б тобі захотілось тікати, то тям, що ще гірше тобі буде. Навпаки, як ти слухняний будеш, привчишся до служби, покинеш свою погану віру, то можуть з тебе вийти люди, а коли ти ясному князеві подобаєшся, то й паном будеш. Візьміть його!
Слуги узяли Івася, мов чорти християнську душу, і повели між службу. Івась ішов, мов неживий. Давав з собою робити, що їм подобалося. Він не чув, як двораки з нього глузували. У нього одна думка була: що тепер його немічний батько діятиме?
Йому обстригли буйні кучері і надягли панську одежу з блискучими ґудзиками та галонами. Від завтра мав Івась розпочати свою службу. Старший слуга теревенив йому, що йому робити, та Івась із-за великого горя не чув того.
Але пан каштелян забажав побачити переодягненого Івася і тому повели його зараз перед лице вельможного пана.
Івась, очевидно, йому сподобався:
— Будуть з тебе люди, мій хлопче, лише вижени з голови дурні думки.
Тепер Івась отямився.
— Пане, дозволь мені ще піти навідати батька. Я його зоставив без ніякої опіки, мушу щось зробити, щоб його забезпечити.
— Добре, я дозволяю, але завтра, коли не хочеш покуштувати мого канчука, то приходь вранці.
Коли Івась виходив з покоїв, старший лакей йому каже:
— Тям, йолопе, що до пана каштеляна не говориться «пан» лише «вельможний пан». Коли ще раз так необачно обізвешся, то по зубах дістанеш.
Івась побіг у село. Йому страшно соромно було з обстриженою головою, та у тім чудернацькім одязі, в якім не знав, як повертатися. Уже настав вечір, з чого Івась був рад, що ніхто його не бачив, і він міг провідати батька:
— Батеньку мій рідний, ото я попався в неволю.
Осоромили мене навіки.
— Хіба ж вони, нелюди, тебе били?
— Ще гірше, бо обстригли мене та в лакеї перебрали.
Хто ж тебе, душе моя, заходити буде, коли мене в замку держатимуть?
Івась став гірко плакати, цілуючи батька по руках.
— Того то я боявся і тому радив не позбуватися коня та втікати мерщій з сього пекла. Ти мене не послухав із синівської любові до мене, се знаю, і благословлю тебе, мій сину. Та лихі люди перебили тобі зробити добре діло, а мені тепер ще гірше, чим перше було. Я хотів лише поглянути на котрогось з вас перед смертю. І легше було би мені вмирати, знаючи, що ви, діти мої, вільні і свобідні.