Цілий день переходив з кута в кут, мов сновида. Лакеї гримали на нього та грозили нагаями, коли не поправиться. Увечері хотів відвідати батька, та його вже не пустили. Він остав на замку назавжди. Йому здавалося, що його живого в могилу закопали.
Через три дні дали йому знати, що батько вмер.
Додержав старий слова, що недовго людям заважатиме.
Івась начеб зі сну прокинувся. Випросився у пана і пішов на село. Батька застав вже нарядженого у чисту сорочку.
Добрячі Чепиги подбали про все, як слід, по християнському звичаю. Степан лежав, мовби спав зі зложеними навхрест руками. Івась, ввійшовши в хату, став молитися за душу бідного мученика, відтак, прикляк біля трупа і став його по руках цілувати.
— Батеньку ріднесенький, на кого ти мене оставив?
Хто мою молоду душу розважить, хто добрим, щирим словом порадить, без роду я остався круглим сиротою.
Сльози текли горохом і падали на змарніле мертве батькове лице. І так пересидів над трупом батька цілу добу, нічого не ївши. З нього він очей не зводив, востаннє хотів надивитись. Приходили люди, молилися, у сінях збивали з дощок домовину, та він на се не зважав. Нічого його тепер не займало. Чепига усі гроші, які знайшов при нім, обернув на похорон. Угодив попа та дяка, заплатив орендареві, купив, що треба було на тризну, на поминки. Не лишилося нічого.
Аж «Со святими» заспівали, тоді Івась мов зі сну прокинувся. Увесь час пересидів на однім місці, та що вже його не уговорювали, він не відзивався одним словом, наче нічого не чув.
Тепер устав, оглянувся на людей і сердечно заридав.
Припав до батька, поцілував його востаннє. Закрили домовину, забили кілками і сусіди понесли на цвинтар.
Івась йшов за домовиною та загачувався. На свіжій могилі помолився ще, зв’язав хрестик з вербових прутів та запняв на гробі, узяв грудку землі у хустину і пішов в село.
Його стрічали люди, він усім дякував. У хаті Чепигів подякував за ласку і пішов у замок. «Сталося, — думав собі, — батько в безпечному місці, йому нічого не долягає, нічого не треба, хіба молитви.
Тепер треба мені подумати гаразд, що далі робити».
Розуміється, уся його увага була відтепер звернена на те, як би звідсіля втечи, та поки що не зрадити своєї думки. Тому то він узявся до роботи. Відразу змінився, що годі було його пізнати. Прибирав у покоях, услугував панам.
Пан каштелян зауважив відразу сю переміну і став для Івася ласкавим. Інколи давав йому подарунки. Його тепер кликали Яськом. Каштелян поручив його замковому капелянові, щоб його навчив польського письма та польської віри. Каштелян повзяв думку, щоби хлопця, як слід підучити, представити ясному князеві та тим піддобритися. Князь сам був перевертнем і дуже перевертнів любив. А ще такий гарний, мов мальований, хлопець певно князеві сподобається. Так міркував собі каштелян. Івась, бачучи його ласкавість до себе, відгадав відразу в чім річ. Він вчився пильно, слухав єзуїтської науки на те тільки, щоб приспати їхню увагу.
— Як же тобі наука йде, мій хлопче? — спитав каштелян, коли Івась приніс йому меду.
— Спасибі вельможному панові, йде добре.
— Коли ж гадаєш перейти на правдиву нашу віру?
— Я ще не підготовився, як слід. Наша віра, якої мене на Січі учили, не така. Я хочу сам переконатися, що вона ліпша, тоді і сам скажу, і до костьолу піду!..
— Так воно буде й ліпше, хоч тут небагато чого переконуватися. Дивись, небоже, у твоїй вірі сама чернь, саме мужицтво, а які ваші попи погані, темні. А у нас друге діло. У нас сам король у костьолі молиться, усі пани.
— Та я се бачу, але я хочу се зрозуміти, щоб відтак не каятися.
— А коли ти перейдеш на польське, тоді покинеш лакейство, підеш межи двораків. А як ти ясному князеві сподобаєшся, тоді можеш числити на його княжу ласку і дуже високо піти. Князь кого полюбить, то вже не лишить.
Івась нагадав, що ясний князь не одного підвів дуже високо: аж на палю.
Інші лакеї дивились на Івася заздрим оком. Вони і довше служили, і були ляхами з роду, а до нічого не довели.
А сього хама так пан каштелян милує та над інших виносить. Нікому не вільно було на його насварити, вдарити. Правда, що Івась робив своє діло справно, але чи не багато таких було, а не раз їх били різками до крові.
За Івасем почали підглядати, щоб що-небудь негожого за ним найти та перед каштеляном оскаржити. Але не знайшли нічого. То хіба зауважили, що Івась у вільну хвилю сяде було де-небудь у кутику, посумує сам з собою, то яку пісеньку, козацьку думу тихо заспіває. Та пані каштелянова, почувши таку скаргу від служби, ще вилаяла донощиків:
— Ви дурні, й гарно, що співати свого не забув, хіба ж є що краще як українська пісня? Та ви сього ніяк не збагнете, тупі голови.