Відтепер закликало панство Івася до покоїв і казали козацьких пісень співати.
— Коли б ще на бандурі навчився, — говорила пані.
— На бандурі я вчився, та бандури дасть Біг.
Для Івася роздобули бандуру і тепер щовечора мусив панству фати та приспівувати. Одного разу каже пані до чоловіка:
— Яськові було би далеко краще у козацькім вбранню, як у тій Ліберії, переодягніть його за козака.
— Хай буде і так, — згодився пан і зараз на другий день переодягли Івася в козацький убір з барвами ясного князя.
Івасеві було добре, не мав великої роботи, а навіть дозволили йому проїхатись на коні. І скільки разів він виїхав на панському коні у степ, брала його охота втекти.
Ся думка не покидала його ніколи. Та він тямив науку покійного батька, щоб поступав обережно, аби не піймали.
Він ждав кращої нагоди. А поки що минали дні за днями, минуло два роки. Пан каштелян пригадував йому перехрещення, та Івась умів усе чим іншим заговорити і діло відкладалося. За той час князь не навідувався ні разу в Гаврилівку. І не знати, як довго був би Івась жив у такій непевності, палений думкою про втечу, якби несподівано не трапилась нагода.
XI
То було якось другого року, відколи Івась перебував у замку, на самого Спаса. Надворі була чудова погода. На се свято випадав в Гаврилівській церкві Храм, саме у неділю, коли дехто мусив йти робити панщину. Народ зібрався в церкві. Відслужили службу Божу. Люди повиносили під церкву святити садовину та порозкладали по траві на білих хустинах. Люди висипались із церкви.
Наприкінці вийшов священик з дяком. За ним несли кропильницю з свяченою водою і кропило. Священик пішов поміж овочі, та тільки розпочав молебень, як із-за церкви вийшов жид-орендар і вирвав священикові із рук требник:
— Як ти, попе, смієш святити, коли мені не було заплачено?
— Хіба ж я тобі, Срулю, сьогодні не заплатив? — спитав титар церковний. — Ти ж сам відчинив церкву.
— Ти заплатив лише за обідню, а се що ви тепер хотіли робити, то незаплачене.
— Та що ти, пане Срулю, вигадуєш? Се ж нічого окремого, заплатили раз і годі..
— Говори своє, а мені треба з причинком заплатити, пан мені оренди не подарує, то і я не можу свого дарувати.
— Та ж точнісінько було щороку, — говорив священик, — і ніхто заплати не брав.
— А сього року буде так, як хочу.
Народ страх заворушився. Піднеслися вгору затиснені кулаки, та ось тут за церковною огорожею показався гурток озброєних гайдуків.
Священик бачив, що може прийти до крові і знав, що нічого люди кулаками не вдіють, бо у замку є ще і драгуни, і панські козаки, усі добре озброєні. Священик став людей заспокоювати:
— Стійте, люди добрі, православні християни, не каляйте святого місця, — і, звернувшись до Сруля, спитав: — Кілько ж тобі заплатити?
— Кожне п’яте яблуко чи грушу. Я перше своє виберу, а відтак ти собі святи скільки хочеш, а ні, то дайте мені по грошу від кожної хати, але перше, заки буде свячене.
— Бодай би ти подавився нашою працею, — закричав народ.
— Ти не верещи, — розлютився жид та увесь побагрянів. — Я вас провчу, хамиї Подивись! Гайдуки стоять, закличу, то й побачиш.
Люди сим так зайнялись, що й не побачили як під церкву зближався запорожець в повній зброї. Він, побачивши людей під церквою, зліз з коня, поставив його за оплітком, перейшов перелаз і станув позаду людей, прислухаючись до розмови людей з жидом. Тепер, як жид гримав на людей і погрозив гайдуками, він закипів увесь і вже не видержав. Розіпхав ліктями людей і станув перед жидом:
— Слухай, жиде, я тобі заплачу за усіх.
Жид видивився на запорожця:
— Ну, давай!
— Ось тобі плата, собачий сину, — і в ту мить торохнув його кулаком межи очі з усієї сили.
Жидові жбурнула кров ротом і носом, він скрикнув раз, розвів руки і впав на землю. Козак копнув його ще ногою під ребра і жид неживий став. На жидівський крик перескочили гайдуки через огорожу. Народ став тікати, жінки голосили, діти пищали.
Запорожець остався сам на місці й добув шаблю.
— А ну, попробуємося, чортові сини, багато вас тут? Покажу я вам, як нашу церкву зневажати.
Козак кинувся на гайдуків. Рубав направо й наліво.
Шапку засунув аж на вуха. У лівій руці держав над головою піхву від шаблі і нею захищався від ударів, які сипалися на його голову. Зараз відрубав голову, мов маківку, першому гайдукові, другому розтяв лице.