— Живого брати! — гукав старший над гайдуками.
Гайдуки стали запорожця оточувати та заходити іззаду.
Він зміркував се, і став відступати. Недалеко того місця стояла дзвіниця з дощаними стінами. Козак дійшов до стіни і захистився нею. Годі було до нього приступити.
— А що ж? Гей, люди, не поможете мені ніхто? — гукав запорожець надармо, бо під церквою не було вже нікого.
Як тільки гайдуки рушили, народ розбігся на усі сторони та поховався, куди лише можна було. Усі знали з досвіду, що силою проти панської волі не встояти, що усі зусилля даремні, бо коли б і перебили ту жмінку гайдуків, наспіють ще драгуни, двірські козаки, подолають їх, а тоді наступлять люті кари за бунт. Ярема Вишневецький належав до тих, що такі бунти карав криваво і без милосердя, не жаліючи ні старих, ні дітей. Людям страх жаль було запорожця, що так гарно постояв за їхню кривду, та що ж було робити?
Йому й так не виминути смерті.
— Та чорт вас бери усіх, наймити погані. Я й сам за себе постою, а ви, собаки панські, чорта рогатого схрупаєте, заки мене живого візьмете.
І він так завзято рубнув якогось влізливого гайдука, що розрубав голову йому надвоє. Гайдуки трохи пристанули. Вони в тій хвилі втратили на очах свого найдужчого товариша. Через те і козак мав час відпочити, бо вже рука омлівала від рубання шаблею. Він гадав, що таки не стане ворогам терпцю і вони його уб’ють з рушниці.
— Чого поставали? Живого беріть! — гукав старший.
І знову розпочався напад десяти на одного. Козак відбивався поволі, щоб трохи заощадити свої сили. А гайдуки обсіли козака, мов ті собаки дикого кабана, якого не можуть рушити з місця. Вони чатують, гавкають, прискакують з боків, інколи шарпнуть, поки дик не зачепить котрого своїм гострим іклом і не скалічить, а тоді всі відскакують, скавулять і люто гавкають.
І так тривало довго.
Козак стояв зі своєю скривавленою шаблею і зорив пильно на усі боки, кого б зачепити. Знов на нього накинулись, знов настала метушня. Та сталося щось несподіване. Кілька гайдуків обійшли дзвіницю з другого боку, закрались в середину, підперли стіну, за котрою стояв козак і вивернули її. Вона, падаючи, впала на запорожця і привалила його до землі. На поваленій стіні лежали три здоровенні гайдуки. Козак піднісся спиною вгору, дошки порозлітались, гайдуки розкотились по землі, а козак підвівся скривавлений на лиці. Та заки міг станути до оборони, кілька рук простяглось до нього. Хапали його за руки, за одежу, за волосся.
У того козака була ведмежа сила. Він розкидав гайдуками, мов снопами. Оборонявся кулаками, ногами відбивавсь. Та, коли правда, що гуси вола переможуть, так перемогли і його гайдуки, їм повелося зв’язати йому мотузом ноги і він впав на землю. Тоді кинулись на його і зв’язали грубими посторонками. Розмотали йому відтак ноги і підвели.
— Маємо тебе, гільтаю, — сичав старший гайдук. — Ти ще не знаєш, що ти в руках вірних слуг князя Яреми Вишневецького.
Старший був такий безпечний тепер, що аж близько до козака підступив і хотів його вдарити в лице. Тепер йому вже нічого не зробить. Та в ту мить козак ухилив голову, а коліном так штовхнув його під груди, що вбив на смерть. Гайдуки аж оторопіли і кинулись старшого рятувати. З того скористав козак. Він так напружив руки, що посторонки порвались, мов нитки. Козак повалив п’ястуком найближчого гайдука і став шукати за шаблею.
Та шабля лежала десь під дошками. Тоді знову на його кинулись, повалили на землю і наново зв’язали.
Із замку наспіла підмога. Побачивши, що сталося, побачивши стільки трупів і ранених, були б порвали козака на куски, коли б не те, що тепер і пан каштелян приказав гостро через посильного узяти його живого.
Рушили тепер усі до замку. Гайдуки обступили довкруги козака, якого вели на мотузі, мов ведмедя. Вони посміхались над ним, лаяли, погрожували та жоден не посмів приступити до нього ближче. Козак ішов гордо з піднесеною головою.
— Підеш, злодію, високо, ясний князь покаже тобі далеку околицю, коли на палю застромлять, тоді знатимеш, по чім лікоть.
А козак ні пари з уст. Подивиться лише на того, що його лає, таким оком, такою погордою і завзяттям, що у того аж кров стигне. У замку вже знали, що сталося. Усі заворушились. На подвір’ї стояли всі двораки. Вони вижидали, коли приведуть харциза. Такого зухвальства в оселях ясного князя ще не було ніколи. У білий день напасти на княжого орендаря, стільки вірних гайдуків побити!
— Яку кару йому призначимо? — питали каштеляна.
— Не моє діло. За тиждень приїде сюди ясний князь, то хай він присудить. До сеї пори ми його задержимо. Ви знаєте, що князь таке любить і ніхто з нас такої смерті не видумає, як він. Харциза тим часом замкнемо на вежі, там буде найбезпечніше. З льоху може випорпатись попід землю. Ті шельми мають способи, начеб з чортом покумалися. А там високо, то не втече.