Пішли на леваду. Максим грає на сопілочці, а Івасеві так весело, такий радий був, що і про світ Божий забув.
Бігає по леваді, сідає на свого улюбленого барана-проводиря, що все йшов на попереду отари, і їздить на ньому мов на коні. А далі то і левади йому замало, він пішов у ліс і біжить щораз далі, поки не перейшов його півперек і опинився аж у степу. А тут так гарно. Степ зазеленів і уквітчався різноманітними квітками, що наставляли свої голівки до теплого весняного сонця. А от зараз трафилась нова забавка. Івась стрінув зайчика. Івась хоче його піймати.
Підбіжить до нього, а той стрибне в траву, поскаче трохи і знову присяде. Його буде можна піймати, щоб лише припасти до нього в пору.
Аж тут стає перед Івасем дужий татарин на коні, наче з-під землі виріс. Івась звернув зараз і став щосили втікати до лісу. Коли б лише туди дістатися, то де-небудь скриється під корчем, а там уже й Максим буде недалеко. Біжить, утікає Івась, що землі під собою не чує. Татарин помітив його і пустився доганяти на коні. Допав його під самим лісом, схилився з коня і вхопив наперед себе. Івась скрикнув страшно, та в тій хвилі почув голос Максима, що гукав за ним по лісі.
Татарин завернув назад і помчав з Івасем у степ. Івась налякався ще більше, як побачив, що татарин не сам був, а мав кільканадцять товаришів. Татарин заговорив щось до них, а вони переїхали в ліс на леваду і загорнули цілу отару овець Івасевого батька. Максим почув розпачливий крик Івася, побачив цілу чету татар і скрився в лісі, а коли татари погнали овець, він щосили побіг в село, розказуючи людям по дорозі, що недалеко села показались татари.
В селі давно говорили люди, що пішла орда на Україну, але не чути було про них близько, видно орда пішла іншим шляхом і народ заспокоївся. Тепер, почувши страшну вістку від Максима, всі страшно налякалися. В селі заворушилися всі, мов у муравлиннику, коли його ціпком розрушаєш. Ніхто не знав, що тепер робити.
Артим Носенко з батьком накликали людей, щоб гуртувались до оборони і хапали, що в руки попаде. Та ніхто цього не слухав, кожний тямив лише про себе, хапав, що міг і втікав у комиш скриватися. З другого боку села плила річка, вона тут і широко розливалася, з чого стояв глибокий став, а далі й болото, поросле комишем та трощею. Старі люди говорили, що в давнину у тім болоті люди перед татарами крилися. Зараз зачали зганяти туди товар і виносити із хат, що можна було винести.
Івасева рідня розпачала, ломила руки з одчаю, а старий Прокіп стояв безрадний та тільки вуса шарпав із досади, та заєдно говорив:
— Не варто на світі жити, коли народ так зледачів, що втікає мов отара наполошених овець. Ми звідсіля не рушимось, а дорого продамо наше життя. Немає мого любого Івася, так і мені не хочеться жити… Старий добув з комори три рушниці, кілька списів, шабель і пороздавав синові та унукам. — Усі погинемо, а не дамо взяти себе живих.
Але татари не приходили. Вже було геть з полудня, а село начеб завмерло. Опісля дехто став з болота вилазити і роздивлятись. Були й такі, що закрались у ліс зорити за татарами. Поїхали і в степ, та по татарах і сліду не було.
Та все-таки люди пересиділи в болоті цілу ніч аж до рана, і тільки тоді стали вертати до села. У страху, мовляв, великі очі.
Татар не було і сліду, все минуло наче страшний сон.
Але це не був сон, лише суща правда, бо пропав Івась і ціла отара овець його батька. Усі дякували Богові, що тільки на страху скінчилося. Лише в домі Носів царював смуток. Пропала дитина і ніколи її не побачать. Коли його не заморять голодом, не замордують, то хлопча збусурмениться, яничаром стане, як багато інших християнських хлопців.
Опісля Івасеві брати пустилися на конях у степ, поїхали у ті сторони, кудою орда переходила, та нічого не побачили, хіба руїну і згарища. А хто з людей вцілів і остався, знав лише це сказати, що орда погнала багато християнського ясиру, а між тим були різні люди: і старші, і молодші, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата.
А далі не було вже за чим шукати та розвідувати.
II
Татари, що захопили Івася й отару овець, вернули до свого загону, що далеко в степу розложився табором, а звідсіля розсилав на боки хижацькі чети за грабунками. Ті частини вертали тепер до табору зі здобиччю, а тоді табір мав рушити в дальшу дорогу.
Івася держав наперед себе татарин на коні. Хлопець побачивши, що нічого не вдіє, перестав пручатися. Він нагадав собі усе, що чував від дідуся про татарську неволю і йому стало страшно. А дідусь говорив правду, бо сам усьому гаразд придивився, бо сам побував у татарській неволі, хоч недовго. Це таке страшне, що й подумати лячно. Івась плакав зразу, а опісля й плакати не стало чим. Він дуже посумнів і був певен, що не вернути йому у рідну сторону, не побачити свого села, своєї рідні. Їхали так довго, аж почувся в степу гамір, рев скота, блеяння овець, крики та галайкання татар, плач та голосіння бідних невольників. Добились до табору.