— Добре казати втекти. Я вже про те й сам думав, та нас пильнують, мов собаки…
— Тихше говори, а то ще який чорт підслухає, то нас пов’яжуть сирівцями.
— Татарин нашої мови не розуміє.
— Не вір цьому, у них теж люди бувалі, то й нашу мову знають…
Від цеї хвилі хлопці держалися разом і спати лягали побіч себе, а тоді нашіптували собі до вуха своє важке горе, та плакали, молились разом і один другого потішав та підбадьорював, що може воно таки вдасться їм утекти.
— Я мушу таки втекти, — говорив Івась, — щоб не знати що. Такого годі видержати.
— Ну, то втікаємо оба. Держімось разом, бо я сам нічого не видумаю.
— Воно так укупі буде краще. Все ж один другого порятує, та чого один не видумає, то другий.
— А чи знайдемо дорогу додому, чи не заблукаємо у степу?
— Підемо татарським слідом, — а чи ти вмієш на коні їздити?
— Та ще й як. Та я думаю, що на коні небезпечно, а краще пішки, бо буде можна де-небудь у бур’яні скритися.
— Але на коні скоріше заїдемо додому. Ти подумай, які наші ноги покалічені.
— А відкіля коней візьмемо? — завважив Артим.
— Вкрадемо татарам. Це ж не гріх, бо вони нашого добра чимало награбували.
— А що буде, як нас піймають?
— Чому мають нас піймати? Будемо молитись до святого Миколая, щоб нас заступив, а він певно нам поможе…
— А я таки боюсь, що коли б нас піймали, то смерть неминуча.
— Овва! А чи не краще нам померти, як так мучитись?
Козак нічого не боїться.
— Та я теж із козацького роду, — каже Артим. — Мій прадід, і дід, і батько були козаками… Але знаєш ти, Івасю, що ми мусимо стати побратимами так, як між козаками водилось, то значить, що один другого в біді не покине, хоч би пришилось і загинути…
— Я знаю, що то побратимство, мені дідусь усе розказував.
— Тільки біда, — каже Артим, — що тут ніде нема церкви і не буде де побратимства заприсягти собі.
— Ну, годі. Коли нема церкви, то й без цього можна.
Бог усе бачить і знає.
— Вони, таки лежачи на землі, обнялись і поцілувались, та стали собі до вуха шептати присягу на побратимство так, як її знали зложити.
— Підожди, Івасю! А до котрого села втікатимемо, чи до Покровів, чи до Кирилівки?
— Це пусте, — каже Івась. — Коли б лише до якого-небудь добитись, то вже будемо між своїми людьми, а вони вже не дадуть нам пропасти, та й поможуть додому добитись.
— Чи у твоєму селі були татари, Івасю?
— Ні, Бог помилував. Мене з левади захопили враз з отарою.
— А наше село орда спалила дотла. Люди завчасу скрились, бо нікого тут з наших не бачу.
— Якось воно зробиться, коли б лише втекти.
І так розмовляли з собою ці два десятилітні побратими кожного вечора, поки не позасипляли…
IV
На другий день повернули загони з новою здобиччю. Боже! Скільки було тут плачу й голосіння! Назганяли пов’язаного народу без числа. Хлопці, захоплені думкою про втечу, наче не бачили і не чули людського горя.
— Знаєш, мені цеї ночі святий Миколай приснився, — сказав Артим. — Прийшов сюди достоту так, як у нашій церкві намальований з довгою палицею в руці, і каже до мене: «Ви, хлопці, щиро до мене молились і я вам поможу втекти».
— Невже ж так тобі приснився? — каже врадуваний Івась.
— Їй Богу, що так, я нічого не прибільшую, і тепер я певен цього, що нам поталанить…
— Мені також так здається.
— А знаєш чому? Бо ми ще молоді і не нагрішили багато.
— Либонь, що так.
— А чи візьмемо ще кою з собою? Святий Миколай був би тільки втішений.
— Гм… Я взяв би усіх, коли б можна було. А то я думаю, що як нас багато втікати буде відразу, то буде нам тяжче і всіх нас виловлять. Утікаймо самі, а інші хай втікають за нами. Та цього їм не можна говорити, щоб не виговорили.
З усіма побратимства заводити не можна.
— Втікаймо цієї ночі.
— Не можна, — каже Івась, — ще не всі вислані загони повернулися, ми можемо на такий загін попасти і пропадем.
— А як ти гадаєш зробити?
— Я гадаю, що коли всі загони повернуться, то табір зараз рушить далі, а на найближчім постою ми втечемо.
— А є у тебе який ножик?
— Є. Маю в кишені, та ще й кресиво.
— У мене теж є, а це в дорозі нам придасться.
А опісля знову, як полягали спати, шептали собі про втечу, і дуже з цього раділи.
На тім місці спочивав табір іще один день, а опісля, коли всі загони поверталися, рушив у дальшу дорогу.
Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядались по сторонах, щоб добре затямити дорогу. З правого боку далеко видно було великий ліс. От коби їм лише там добратись…