Вони стали перешукувати мерцям кишені. Не шукали ні золота, ні срібла, а лише за найціннішою для них річчю, за порохном до кресива. І це їм поталанило. У одного покійника знайшли в кишені одне і друге. Зняли ще дві драпі свитини, щоб було чим уночі вкритися. Зняли також сорочку, бо їм треба було полотна, перев’язати поранені ноги.
— Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? — питає Івась.
— Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося.
І так знівечилось би в степу.
Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість.
Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові.
Лице обкипіло засохлою кров’ю з розбитої голови. У нього були зв’язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.
— Чи ви ще живі, дядьку? — питає Івась, нахилившись над ним.
Бранець розплющив кров’ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.
— Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.
Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв’язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.
— Ой, спасибі вам, мої діточки… А що? Татар уже немає?
Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам’ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.
— Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.
— Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.
Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:
— А мого бідного Максима таки забрали бусурмени…
— Дасть Бог, що й він утече, — каже Івась, — коли б лише так щиро як ми молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев’яжетеся — ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.
— Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.
— Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили.
Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.
При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.
— Спасибі вам, мої діточки, за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.
— Ось вам, дядьку, кусник баранячого м’яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.
Івась витягнув м’ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з ’їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев’язав полотном, що відрізав Івась ножем.
— Я справді начебто подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.
Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у дорозі знадобиться, буде чим хоч би води напитися. Пустилися зараз у дорогу по татарських слідах. Дядько частенько знемагався й сідав спочивати. Кілька разів говорив хлопцям, щоб його лишили і йшли самі, та вони й чути про це не хотіли, а так воліклися з ним помаленьки нога за ногою. Тепер ліворуч від них стояв той великий ліс, на який вони дивились, ідучи сюди.