— Я думаю, дядьку, що нам би краще в лісі ночувати, ніж у степу. Можна й багаття розвести і безпечніше буде.
— Гарний у тебе розумець, синку, ходімо до лісу. Там і жари такої немає. А як тебе звати?
— Я звуся Івась Носенко з Покровів, села близько Уманя, а мій побратим Артимом зветься.
— То ви лише побратими? Я гадав, що ви рідні брати будете, такі на себе схожі.
Дядько очевидно покріпшав, бо й не приставав так частенько як перше, і балакучий став, і розпитував хлопців про все. Нарешті добились до лісу. Він був дуже великий.
Зразу росли кущі ліщини, тернини, дикої рожі і малиннику, а далі стояли великі столітні дерева. Тут було спокійно, затишно й холодно. Лише птиці на верху дерев співали, дятел стукав у тіні дерев, видзьобуючи поживу, а інколи показалась білка, що скакала з одної гілки на другу.
Хлопці були дуже раді і тішилися, що під вечір розпалять вогонь. На те вони збирали по дорозі повні оберемки сухого гіляччя, що з дерева пообпадало. Розтаборились під розлогим старим дубом і розвели вогонь. Тут, у холодному лісі, не відчували спраги, але голод їм таки добре докучав.
Полягали спати, та заки ще поснули, почулось на верху дуба якесь гудіння. Стали наслухувати, що юно, а дядько — він Остапом звався — каже, встаючи:
— У цім дубі бджоли пасіку завели. Пошукаймо, а певно мед знайдемо.
Засвітили суху гіляку і стали шукати довкруги дерева.
Справді, знайшли щілину в дуплі дуба, з якої плила патока по дереві і застигала та густіла на корі дерева, мов живиця.
Бог знає, відколи тут бджоли працювали. Взяли ножа і нарізали цього меду у казанок чимало. А підкурені весь час бджоли гуділи.
— От і повечеряємо, — каже дядько, в нього начеб життя нове вступило. — Але багато цього добра не можна їсти.
Оттак, щоб лише голод заморити.
Та коли Господь дотепер їх рятував, то порятує й далі, — думали собі всі, засинаючи при розложенім вогні.
VI
Уранці повставали і помолилися. Дядько Остап почував себе краще як з вечора. Він пошукав у лісі цілющого листя і перев’язав собі голову. Хлопці набрали ще меду повен казанок, з’їли трохи і помандрували далі, бо пити дуже хотілося. Треба було конечно знайти воду. Хлопцям було весело, але дядько дуже тим журився, чи не доведеться їм помирати серед цього лісу з голоду.
Аж ідучи так навмання, почули у лісі якийсь легенький шум і дзюрчання.
— Тут десь недалеко буде вода, — каже дядько і став поспішати.
Пішли на цей голос навпростець, і дуже зраділи, опинившись над лісовим потічком. Зараз припали до води.
Вона була чистесенька, мов сльоза, і дуже студена і смачна.
Видно, що тут десь недалеко джерело цього потічка.
Справді, недалеко побачили невисоку скелю, з-під якої випливала вода. Напилися, закусили медом і полягали на м’якенькій траві спочивати.
— Дядьку, ночуймо тут.
— Кращого місця і не знайдемо, — каже дядько, — лише подбати б про паливо.
Хлопці кинулися зараз у ліс і принесли два оберемки ломаччя, що на цілу ніч повинно було вистати. Та ще заки розвели вогонь, почули шелест у корчах і легеньке хрунькання. Остап відразу такий став жвавий, мов не той чоловік.
— Давайте мені ножа, хлопці, — шепнув, — а самі сидіть під корчем непорушно. Будемо сьогодні вечеряти.
Хлопці скрилися в корчах, а Остап станув за деревом.
До ставка наблизилося кілька диких кабанчиків, чорних, мов смола. Кабанчики полізли у воду, напилися, а відтак, хрунькаючи, полягали на березі. Цю хвилю використав Остап. Він підкрався до них і кинув гострим ножем, поцілений кабанчик став квичати. Другі повтікали. І зранений хотів утікати, та його здогнав Остап, піймав за вуха і дорізав тим самим ножем.
— Повечеряємо, діти, як уже давно не вечеряли, а ви лиш розведіть вогонь, бо дуже їсти хочеться.
Не треба їм було цього два рази говорити. За хвилю горів вогонь, а Остап потрошив кабана і різав на куски м’ясо. Відтак вирубав три ліщинові колики і приладив рожни, на які позастромлював кусні м’яса. Хлопці не могли з дива вийти над зручністю дядька, що так поцілив кабана ножем на віддалі.
— Підождіть, діти, ми й лука зладимо і ще не так заполюємо.
Артим нагадав собі щось і став шукати по кишенях свитки, що її зняли з умерлого бранця. Там було кілька вістрів зі стріл, яких уживали татари.
— Чи це не до стріл, дядьку?
— Авжеж, авжеж, синку. Здоров би ти був. Завтра ми гарно заполюємо.
Довкруги розходився запах печеного м’яса і всім було пильно діждатися вечері. Не було лише солі, та годі. Не треба казати, що таким голодним людям то й без солі смачне. Тої ночі вони дуже гарно спали.