Зранку дядько узявся ладити лука. Він вичистив кишки кабана, висушив при вогні і сплів з них міцну тятиву.
Вирубав відтак молодого дубця, припарив при вогні і зігнув лука та зв’язав тятивою. Хлопці вирубали ліщинових рівних прутів, поздирали кору і понабивали залізця. Лук був готовий, та такий твердий, що ні Івась, ні Артим не могли його натягнути. Остап попробував стріляти, і кілька разів на велику радість хлопців потрафив до наміченої цілі, яку назначили на дереві. Видно, що Остап був неабиякий стрілець.
— Сюди певно прийде увечері звір воду пити. Ми скриємося, щоб нас не помітив. А тепер, хлопчики мої, познімайте ці шмати з ваших ніг, треба вам ноги вилічити з ран.
Вимочили добре і вимили ноги в ставку, випрали полотно і висушили на сонці. Остап назбирав цілющих листків і пообв’язував їм ноги. А сонця і тепла було тут доволі. Довкруги ставка і скелі була прогалина поросла буйною травою. Наші втікачі не могли налюбуватися таким гарним та любим місцем. Грілися та сонці, купалися в ставку, а та безпечність і спокій багато причинялися до того, що вони кріпшали на силах із кожною годиною.
І на здобич не треба було довго ждати. Зараз першого дня під захід сонця вийшов з ліса гурток сарн. Попереду йшов гарний та рослий, з великими рогами сарнюк.
Розглядався обережно і вимахував головою. За ним ішли сарни менші й більші, скубаючи на ходу зелену, свіжу траву. Гурток ішов просто до води, не прочуваючи лиха.
Остап стояв за дубом, напняв лука і прицілився.
Зафурчала в повітрю стріла, і одна сарна підскочила вгору, а відтак простяглася на березі. Інші сарни налякалися і завернули в ліс. Сарнюк вискочив із води і довгими скоками помчав за стадом. Хлопці побігли і притягнули сарну на цей бік.
— Буде що два дні їсти, — каже Остап.
Зараз узялися потрошити сарну. Частину м’яса спекли, а решту завісили на дереві. Хлопці були дуже раді.
— Коли б тут побудувати яку хатину під скелею, то можна ось тут вік прожити.
— Ні, синку, це не для вас. Молодому треба в світі жити, а не запорпатися в пущі. Таке то хіба для старих людей, що вже в світі нажилися, та банно їм за спокійним кутком. А зрештою, багато тут дечого не вистачає. Нема ні хліба, ні солі, а самим м’ясом та медом довго не поживеш. Ми тут лише гаразд спочинемо, повигоюємо наші рани, наберемо сили і помандруємо далі. Цілої України орда не знищила, ще знайдемо людей і доб’ємося до своїх.
Остап зітхнув важко. Він нагадав, що хтозна, чи коли віднайде своїх, а вже свого села певно що не застане.
Йому страшно було жаль сина Максима, якого татари теж забрали і певно його не побачить на цім світі. Та він так лише задля хлопців говорив, яких полюбив, мов своїх діток.
— А що сталося, дядьку, з вашим Максимом? — питає Івась.
— Те саме, що й з вами б сталося, коли б не втекли.
Нас обох узяли і ми нічого про себе не знаємо.
— От коли б ми були це знали, то певно не лишили б його, — говорив самопевно Івась.
По кількох днях то й хлопцям таке життя навкучилось.
Несолене м’ясо ставало їм щодня більше осоружним та несмачним. Переївся їм і мед. До того ще Івася одного разу, як поліз за медом на дерево, дуже пожалили бджоли, аж треба було мокре полотно прикладати. Запухло йому лице, що очей не було знати, а руки попухли, мов подушечки.
— Буде з тебе добрий пасічник, — говорив Остап.
— А чому?
— Тіло звикне до бджолиного жала і вже більше не буде пухнути. Людина до усеї біди звикне, а опісля то вже нічого не страшно.
Вирішили між собою, що треба мандрувати далі.
Забрали свої шматки в клунки, набрали в казанок меду, напекли м’яса і рушили далі. Хлопцям стало жаль за цим любим місцем, і довго за ним оглядалися, поки його не закрив густий ліс перед їх очима.
VII
— Найкраще б нам йти вздовж потічка, а він нас заведе до якоїсь більшої ріки, — каже Івась.
— А за рікою то хіба помандруємо до моря, — говорив дядько, — та тим часом відіб’ємося від шляху і додому хіба ніколи не вернемо. Нам треба татарського сліду держатися.
Вони пішли на захід сонця. Йшлося їм добре. В лісі було спокійно і свіжо, по деревах лунав спів лісової птиці.
В полуднє припочили і поживилися м’ясом. Лише без води було їм зле, а тут води ніде не було. Їм стала докучати спрага.
Вже над заходом сонця почули в лісі гамір людських голосів. Йшли тепер обережно, бо не знали, яких людей стрінуть.
— Ви, хлопці, підождіть тут, а я піду роздивитись.