— Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.
— А опісля би ще якого буханця, або медівника…
Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі… Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очі, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, хопив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було.
Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.
Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти, або десь спати на деревині, або півночі напереміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чимшвидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.
Коли йому Івась розповів уранці нічну пригоду, той сказав:
— Коли б покійний Остап був із нами, він би того вовка з лука застрілив.
— А може то був вовкулак, а того не так легко вбити.
Відтепер хлопцям було лячно в лісі, йшли обережно і розглядалися по боках. Їхній спокій і почуття безпечності геть пропали. А все-таки в лісі було безпечніше, ніж у степу, бо можна втекти на дерево. Держалися того потоку, який щораз більшав. До нього щодалі вливалися менші потічки з різних сторін лісу.
Мандрували так ще два дні. Живилися рибою і сухарями, а раз таки поталанило їм знайти меду. Ніччю то один, то другий сторожив напереміну і піддержував вогонь.
Третього дня вночі Артим, відбуваючи свою варту, почув серед нічної тиші, що десь далеко гавкала собака.
Він дуже зрадів і розбудив Івася. Тепер наслухували оба.
Справді десь собака гавкала, але так собі легенько з псячого обов’язку.
— Тут уже десь буде людське житло, — каже Івась. — Запам’ятаймо собі добре, з котрого боку голос йде, щоб завтра не збитися з шляху.
VIII
У ту сторону пустилися другого дня в дальшу дорогу.
Шлях йшов від потоку, а відтак його знову надибали.
Очевидно потік робив у лісі закрути. Десь коло полудня почули знову голос собаки, і то не одної. Вони очевидно занюшили хлопців у лісі, бо голос щораз наближався.
— Втікаймо на дерево, — говорив Артим, — бо пожруть нас і не зможемо обігнатися.
Він став дряпатися на дерево, а Івась пішов за ним. У ту саму пору показалися дві великі собаки вовчої породи.
Помітивши хлопців на дереві, вони стали завзято присікатися і гавкати, а опісля й вити.
— Гарний будемо мати празник, — говорив Артим, — як нам доведеться тут зо два дні посидіти.
— Так юно зле не буде. Як є собаки, то буде тут десь і оселя, і господар, що певно за собаками погляне, чого вони виють, — потішав Івась.
Дивилися згори на псів, що вони роблять. А їм і не снилося оступатися. Опиралися передніми лапами на дерево, нюшили та вили, то знову набріхували напереміну, аж навкучилося. Аж ось вийшов з поміж дерев якийсь старий бородатий дідусь. Він свиснув на собак і вони зараз підбігли до нього, поласилися та й знову до дерева, і тут стали ще завзятіше гавкати. Дідусь підійшов під дерево.
— А хто там сидить? — він прислонив рукою очі і дивився вгору.
— Дідусю! Відженіть собак, тай нас порятуйте!
— Еге ж? А ви звідкіля тут у лісі взялися? Злізайте, та нічого не лякайтеся, коли я тут. Добре, що ви на дерево втекли, бо було би з вами погано.
Старий заговорив до собак, і вони зараз уступилися і полягали недалеко на траві, висолопивш і довгі язики. Хлопці позлізали з дерева, а пси зараз до них прискочили, та дідусь крикнув: «Не руш!» Вони обнюхали хлопців, а відтак стали вимахувати хвостами.
— Тепер ви вже безпечні, — каже дід. — Ну, кажіть, мандрівники, звідки ви сюди замандрували?
— Ми втекли з татарського полону, — каже Івась, і став старому розказувати.
— Ні, мій любий хлопче, розкажеш мені опісля; ви певно голодні, ходіть у мою оселю.
Пішли за дідом. Він був лише в сорочці і штанах з полотна, на ногах постоли, а на голові старий солом’яний капелюх. Дід був великого росту, але дужий і кремезний.
Голова, борода і вуса були білі, мов молоко. На плечах була у нього торба, а в руці держав коротку рушницю. За поясом застромив довгий ніж.
— Та що я забув, — каже дід, пристаючи, і сягнув у торбу, — у мене ще в торбі шматок хліба, то перекусіть, а дайте і собакам, то вже й приятелями будете.