Ці розумні слова молодого парубка, що його всі в селі поважали, справді заспокоїли грішника. У хаті стало тихо. Усі задивилися на діда, що вмирав. Почали розходитися. Зчинився в хаті рух. Тоді Гарасько відкрив очі і хотів підвестися. Йому поміг Тарас.
— Я бачив ангела Божого… Мої гріхи прощені, простіть і ви мені, мої друзі. Хай Господь благословить ваше село. Прощавайте!
Він знов ліг на постіль горілиць, зітхнув глибоко і перестав жити… Тарас поклав руку на його серце. Воно перестало битися.
— Помолімся, брати, за його душу… — сказав поважно Тарас і став коло постелі навколішки. Інші пішли за його прикладом.
Гараськові справила громада величний похорон і поставила на його могилі високого хреста.
XIX
— Тарасику мій любий! — озвався якось старий Кіндрат до Тараса. — Я тобі б міг дідом бути, тож послухай моєї ради, що тобі скажу. Ти вийшов між нами на великого чоловіка, а все ж таки ти ще не повний, не цілий чоловік.
Тобі женитися пора… Ти що, хочеш стати підтоптаним парубком, якого згодом люди перестануть поважати? Пора свою сім’ю завести, тоді й повага до тебе в селі покращає…
— Женитися мені, дідусю? Коли ж бо я боюся свою увагу роздвоювати поміж добром своїм власним, гараздом моєї сім’ї і добром громади. Я дивлюся далі, як мої земляки, і бачу, що наше село все ще в небезпеці, мов на волоску висить. У цьому вся моя турбота, а про жінку немає в мене часу думати.
— А треба подумати і про це. Через твоє гаяння і твоя сім’я терпить, бо не може перед тобою заходити у подружні зв’язки. Ти найстарший і перший на черзі, а що ти не якийсь каліка, то й обминути тебе звичай не велить. У нас дівчат дебелих — мов макового цвіту, і, правду кажучи, не вітряниць, і є в чому вибирати. Повір мені, що наші сімейні уходники хоч і слухають тебе, і поважають, проте скоса дивляться, що ти досі не цілий чоловік.
— Як це воно: «не цілий»? — засміявся Тарас.
— А так. Парубок чи дівчина — не цілі люди. У Святім Письмі читають, що Господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.
Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці, і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.
А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса, як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.
Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти — серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.
Тепер зустрілись на вечорницях, Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:
— Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.
— Ведмедище мені не сниться, а сниться мені не раз той козак, що мені життя врятував.
— Невже ж сниться? Ти його не забула?
— Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.
— А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?
— Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.
— Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього без перестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.
— Яка ж це небезпека?
— Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі?
Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час і застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.
— Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.
— От славна ти, Марусе, дівчина, — зрадів Тарас. — Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити…
— А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.