— А чому я цього не бачив?
— Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.
Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. «Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?»
Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже її любив.
— Матусенько, — промовив одного разу, — дідусь Кіндрат сказав недавно, що мені женитися пора та що чоловік без жінки — то не ціла людина. Чи добре він казав?
— Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде.
Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора… роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.
— Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?
— Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.
— Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.
— Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.
— А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну?
Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до грудей.
— От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом.
Боже, благослови!
— Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю… Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.
Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.
— Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.
Маруся почервоніла мов рак і сказала:
— Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.
— Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам’ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?
Він узяв дівчину за руку і дивився їй любо в очі. Вона поставила коновки, обидвоє стали одне проти одного.
Маруся перебирала в пальцях мережку фартушини, схиливши голову.
— Ну, як же, Марусе, я хочу від тебе почути слово, бо покохав тебе, Марусенько…
— Подумай, Тарасе, як воно було б? Ти славний козак, на все село перший, твоїм іменем село назвали, а я проста собі дівчина.
— Не говори таке, Марусе, бо у нашому селі нема ні простих, ні бідних — всі ми рівні, всі вийшли з однакової біди з-під старостинської кормиги, а тепер своєю працею надбали всього доволі. Хіба ти думаєш, що мені б десь у місті дружини шукати? Або, може, мене не хочеш, бо вже другого полюбила…
— Нікого я, козаче, не полюбила, лише тебе одного! Я тоді ще була дитина, коли ти мене там, на фігурі, від смерті врятував, а коли я згадала, що й мені пора вийти заміж, то про тебе одного думала, ніде правди діти…
— Коли так, то й гаразд, люба, кохана Марусе, коли ми зговорилися, то я зараз старостів посилаю. Нащо відкладати?
Знову йшли далі. Тарас хотів від неї забрати коновки з водою і піднести, та вона не дала.
— Як же воно! Отаман козаків буде воду носити!
— Ні для кого я б цього не зробив, а для тебе…
Прийшли під хату. Маруся віднесла воду і вийшла знову.
Не могла не зробити цього. Її мрії збулися. Її любить найкращий козак. Її магнітом тягло до нього. А до того була ще літня гарна погода. Ясне українське небо вкрилося рясними зірками. З поля несло пахощами дозрілої трави, з городів — пахощами квітів. А соловейки в кущах щебетали, аж заливалися. Найкраща музика любові — це соловейків спів.
Стояли так довгенько під вербою, не говорячи ні слова.
Обоє розмовляли без слів, хіба за руки держалися.
— Марусе! — кликала крізь вікно мати. — А ходи вечеряти.
Вони стрепенулися, наче з чарівного сну прокинулися.
Маруся пустила руки Тараса і хотіла бігти в хату. Тарас обняв її міцно і поцілував на добраніч… Розійшлися, стривожені… Маруся стрибнула в хату, Тарас повагом пішов додому.