Тарасові, коли це побачив, здавалося, що люди глумляться з нього, бо він знав найкраще, що не пішло так, як він бажав.
Та й тарасівчанам стало ніяково, як через ворота в’їхали вози з пораненими і вбитими. Рідня вбитих почала голосити, і те голосіння ранило душу бідному Тарасові.
Такий був сумний, що й з жінкою не привітався, а зараз пішов до старого Кіндрата шукати розваги на свій смуток.
Привітав, але похнюпив голову.
— Що з тобою, сину, хіба незадоволений перемогою?
— Не лише незадоволений, а то наказав би собі голову відрубати на майдані за те, що стільки людей збавив, стільки поранених привіз.
— Говориш, Тарасе, мов маленька дитина. Де дрова рубають, там тріски падають. Без утрат не можна обійтися. Та ти порівняй ці втрати з тим, що ми через те виграли. Передусім цього було треба, щоб козаки не залежувалися і не розледачіли. Я вже давно помітив, що таке безділля доведе до того, що людям надокучить вправлятися. Покинуть зброю, а це небезпечна річ у нашому становищі. По-друге, ми помірялися з татарами і нагадали їм, що ми щораз дужчі та небезпечно нас зачіпати. Тепер знову матимемо якийсь час спокій. Чого ж тобі сумувати?
— Мені сумління не дає спокою, що не одне зробив не так, як треба було, що можна було запобігти втратам.
— А хіба ж ти робив це навмисне? Не все складається так, як людина собі бажає. Ти хотів зробити найкраще, та і з того ти скористав, бо вдруге такої самої помилки вже не зробиш. В іншому разі з такої помилки могло б вийти велике нещастя, а так тепер малим обійшлося. Заспокойся, сину, не мордуй твоєї молодої душі… Ти хочеш, щоб завжди тобі таланило? Пам’ятай, що ми тільки люди, а людина живе не тільки для радості.
Тарас подякував старому за розраду і вийшов від нього заспокоєний. Решту договорив собі сам. А хіба ж йому не могло таке саме статися, що й покійникам? Він же себе не щадив, не ховався за плечі інших, а йшов попереду всіх.
Поки зайшов додому, вступив до хати Трохима. Біля нього заходилися мама та жінка, старий знахар Прокіп, а найбільше татарин Максим. Той знав добре, як з ранами поводитися. Перев’язали рану наново. Татарин запевняв, що Трохим видужає.
Так само провідував Тарас інших поранених і для кожного мав слово розради. Зайшов провідати і полеглих, їх уже повмивали, поприбирали і повкладали на лавах.
Сім’ї їхні голосили, та ніхто на Тараса не ремствував: усі знали, що цей похід був потрібний. Аж пізно вночі прийшов Тарас додому і привітався зі своїми. Він виправдувався:
— Не міг я раніше прийти, бо треба було зайти скрізь, до всього придивитися, хоч я такий знеможений, ногами ледве волочу. Сьогодні забагато було праці.
— А що з Трохимом? — спитала Маруся.
— Глибоко проколений, та Максим запевняє, що видужає. Тільки крові забагато зійшло з нього, не зараз буде здоровий.
Якраз зайшов у хату Журавель:
— Добрий вечір вам! Вибачте, що так пізно прийшов, та не міг ніде Тараса знайти.
— Пане голово, — сказала Маруся, — чи не можна б завтра, бо Тарас дуже знеможений, треба б йому трохи відпочити?
— Нічого, хай ляже і спочиває, а я присяду, коли мене не проженете, та й поговоримо.
— Сідайте, батьку, — сказав Тарас. — У мене лише тіло знеможене. Голова на своєму місці і язик здоровий.
— Велика була орда?
— Господь відає. Ви знаєте, татарський загін, хоч би найменший, до тисячі налічує… А бойових татар і одної третини з нього не виходить. У бою я не міг цього розглядіти. Так само ті козаки, що на дубах сиділи, не могли їх полічити, бо все мішалося, мов у мурашнику. Та вони на те були поставлені, щоб розглянути розміщення табору, з котрого боку можна вдарити. Це вони зробили дуже добре… Нам знову воли помогли.
Журавель почав сміятися.
— Може, тепер татари наберуться розуму і не будуть з волами возитися.
— Цього вони певно не зроблять. Чи видав хто, щоб тхір пощадив курку, хоч він і неголодний? Але може бути й таке, що вони покинуть цю переправу через річку і підуть на іншу. Тоді мали б ми спокій на всі часи.
— Цього, Тарасе, не сподівайся. Вони хоч би й пішли на іншу переправу, то не покинуть думки, щоб колись заскочити нас несподівано і розбити. Не бояться вони нападати на великі міста, підходять під наш Канів та аж під самий Київ, забігають далеко на захід у чужі багатолюдні землі, то не злякаються і нашого села. Кажуть, що кримський хан живе в згоді з литовським князем — та що з того? Крим жаліється перед князем на козаків, а князь перед ханом на татар. Тоді хан скидає з себе вину на ногайців і буджацьких татар, степовиків. А ніхто не розчовпає, де правда. Бо по чім ти пізнаєш, чи він кримець, чи ногаєць. Всі чорти однакові.