— Скажіть мені, батьку, що це такс гармата? Про це я чував від наших черкасців. Казали, що староста привіз з Києва аж дві. Це таке важке, що треба аж волами везти.
Воно з заліза. Сиплять іуди багато пороху, вкладають залізне або кам’яне велике стрільно, а коли його підпалити, то такий видає страшний гук, що оглухнути можна…
— Я про таке не чував. Та нащо б воно нам здалося?
Шкода і думати про це.
— А я кажу, що воно і нам придалося б, якби так одну, другу таку штуку здобути. Ви подумайте: ставимо гармату на нашій, як ви кажете, башті. Підступає орда. Ми сидимо тихо і підпускаємо ЇЇ близько, а тоді одна іскорка — і куля летить у збиту юрбу і мостить собі страшну дорогу. Між татарами заколот, а годі вилазка.
— Чи ти справді думаєш таку гармату роздобути?
— Так, — вирішив твердо Тарас, — у нас мусить така гармата бути, і то не одна.
— А що скажуть на це наші тарасівчани? Знову почнуть балакати, що тобі забагнеться печеного льоду.
— Ніхто не посміє, — сказав Тарас і вдарив кулаком по столу. — Поки я отаман, жодного опору не стерплю, хоч би довелося декому голову з плечей зняти.
Тарас говорив з такою самовпевненістю, що й Журавель почув над собою перевагу молодого отамана.
— Як же ти хочеш це зробити?
— А ось як: тепер від орди буде спокій. Я з цього скористаю і виберуся до Черкас, поклонюся старості, а він мені певно поможе. Вже чейже переконався, що наша Тарасівка відбиває напади поганців на Черкаси. На цю дорогу не треба мені більше як чотири неділі, а в тім часі я певний, що нічого не станеться. От шкода тільки, що Трохим нездужає. Мені без нього, наче без рук. За той час, пане голово, ви будете отаманувати. Я мушу це зробити, бо мені не було б спокою ніколи. Привезу старості подарунки, ним його піддобрю, а при ній нагоді продам дсіцо з наших запасів. Може, справді можна буде купити яку гармату, куль та пороху.
— От я згадав. Мені казали, що козаки на Запорожжі вміють самі добрий порох робити. Коли б лише знати, з чого саме.
— І це мені добре знати, і я про це розвідаю.
По цих словах так Тараса зломив сон, що він схилив голову на стіл і міцно заснув. Журавель посидів іще якийсь час, побалакав з жінками і пішов додому. «От юнак, — думав собі Журавель, ідучи додому, — послав нам його Господь, бо, ніде правди діти, якби не він, уже давно не було б нас тут, а може й не дійшли б сюди».
XXI
На третій день після того в селі вернулося все до давнього порядку. І Трохимові стаю легше. Тарас дуже радів з цього й заходив до нього. Хотілося розказати Трохимові, що задумав, та Максим-татарин казав, щоб нічого такого не говорити, що його могло б хвилювати.
— При такому хвилюванні кров починає швидше в людині рухатись, а з того може відкритися рана. З нього і так багато крові зійшло, було б небезпечно.
Тарас узявся збиратися в дорогу. Лаштували найліпші вози, вибирали коней, виймали з льохів дорогі хутра, шкуру, виносили бочки з медом та й усе те, що можна було легко продати та обміняти. Зібрали харчі для сорока душ. Коли Тарас вважав, що те чи інше може в дорозі пригодитися, — усе те забирали на юзи, вкриті мазаними плахтами.
Нарешті виїхала з села валка з двадцяти возів по троє коней. По боках їхали козаки на конях, озброєні списами, шаблями і мушкетами. Попереду чвалали черкасці, що показували дорогу. Тарас попрощався зі своїми, перехрестився на церкву, скочив на коня і погнався за валкою.
Незадовго опинилися в степу серед високої трави.
Яка розкішна така подорож влітку серед українського райського степу! Він замаєний різноманітними пахучими квітами, у ньому бринить бджілка — використовує пору і погоду. Перепелиця б’є, деркач передражнює її, гомонять степові пташки різними голосами. Часом зірветься стадо диких кіз, яким і не снилося, що над’їдуть такі створіння, які їх виполошать з безпечного пасовиська. То знову заколихається степова трава. Це стадо турів занепокоїлося. Чути приглушений рев тура, отамана стада.
То знову стрінеться табун диких коней. Кінь-ватаг підносить високо голову, стриже вухами, а далі видає з себе голос перестороги, зрозумілий усій дружині. Вдаряє задніми копитами об землю, підкидає ними високо вгору, піднімає хвіст і втікає вихором, аж земля дудонить. За ним летить увесь табун. Кобили іржуть жалібно, прикликаючи лошаток, а ті і собі піднімають хвости і біжать за табуном.
Якби тим малим загрожувала небезпека від кровожерного звіра, старі коні не лишать їх на поталу, а стануть завзято обороняти своїх дітей.