— Ми від них маємо спокій, та вони від нас не мають.
От не більше як три тижні тому ми засіли на них на переправі і знову розбили дощенту. Не обійшлося і в нас без втрат, бо восьмеро бравих козаків полягло, з півсотні було поранених, але орда розбита і небагато татар на той бік Інгульця встигло втекти.
— Дуже я цьому радий. Мушу визнати, що в тому ваша заслуга, що вже шість літ, як татари не показуються під Черкасами.
— Так, справді, ваша милосте. Від Дніпра не дають їм заходити низовці. Могли б перейти туди, де ми сидимо, та знову на нашій Тарасівці зуби собі ламають. Та коли ваша милість ласкаві нам це визнати, то ми дуже просимо допомогти нам у справі, для якої я в Черкаси забрів.
— Яка ж це така ваша справа?
— Ми живемо на татарській дорозі. Коли б нас там не було, то з того вийшла б велика шкода для України. Ми їм заважаємо, і я відчуваю, що вони зберуть колись велику силу, підуть на нас і зметуть наше село, мов мітелкою. Нам треба добре забезпечитись, а для того треба зброї та не такої, яка в нас є. Ми маємо трохи мушкетів, а здебільшого стріляємо з луків. Отож ми зачули, що наш князь прислав до Черкас таку зброю, що зветься гарматою. Ми хотіли б таку гармату і для себе добути, і за цим ми сюди приїхали.
Староста розвів руками.
— Годі, отамане, я в цьому тобі нічим помогти не можу.
Прислали мені всього дві гармати, і їх я позбуватися не можу. Може б роздобув їх де у Києві, я цього не знаю.
— До Киева нам задалеко. Так, будь ласка, ваша милість, дозвольте нам бодай придивитися до цього дива, може, ми собі самі таке змайструємо. У нас є всякі майстри.
Староста усміхнувся.
— Добре, придивляйтеся досхочу. Все накажу вам показати, та ще накажу вистрілити, щоб ви чули. Та ледве чи ви самі з цим дасте собі раду, бо все це з заліза зроблене. — Тарас дуже сподобався старості своєю сміливістю і дотепом. — Ти, отамане, не дав себе взяти слугам підстарости.
Чи ти такий певний себе і своєї сили?
— Я взяв з собою тридцять вибраних юнаків, добре озброєних, і я певен, що вони пішли б за мною на смерть.
Коли б мене справді брали в кайдани, то не одна голова злетіла б, і мої хлопці наробили б в Черкасах такого бешкету, що не доведи Господи! І нащо цього? Я приїхав сюди, як до своїх людей, я досі хіба бусурменську кров проливав, боронячи християн. Ми ж одної віри. А тут на першому кроці мене зустрічають лайкою та погрозами, — і то хто?
Той, що ми його пригощали і своїми грудьми заступали. Та правда, що тоді в Тарасівці я повівся з ним гостро і погрозив, що в степ прожену. Та подумайте, ваша милосте, такий нерозум: татарва преться до наступу, ми добуваємо останніх сил, боронимося, нам треба озброєних рук якнайбільше, а він не хоче своїх людей на вал пустити… І що ж він потім зробив, як я таки його людей на валах порозставляв?
Сховався на дзвіниці в темний кут і ждав кінця.
— Про це він нічого не згадував.
— Певно, бо соромився. А тепер присікався до мене і кайданами погрожує.
— Заспокойся, отамане, мені самому за нього соромно.
Тепер будь моїм гостем, і як довго тут будеш і до всього гаразд придивишся, то заживи у мене на замку.
Тарас злякався цього. У нього пробудився інстинкт дикої пташки, яку хотять заманити і в клітку замкнути, а потім зроблять з нею, що їм захочеться. Чорт його знає, чи правду каже староста, чи, може, він таким самим миром мазаний, як і його підстароста?
— Спасибі, пане старосто, за ласкаве слово, але цього не може бути. На моїй голові вся валка, і я за неї перед громадою відповідаю. Ми попривозили багато дечого на продаж, щоб бодай одну гармату купити. Підстароста хоче усе це забрати на вить. А яку ж вить ми повинні давати, коли ми її даємо нашою кров’ю і життям? Таж це була б для нас велика кривда.
Я того добра мушу сам доглядати і пильнувати. Коли б я вернувся ні з чим, то громада мені цього не вибачила б, бо вони всі тої самої думки, що і я, і з цього вийшла б велика небезпека для мене, а для Черкас велике нещастя.
— Яке ж таке нещастя?
— Нещастя. Громада, скинувши мене з отаманства, і не без того, щоб не покарала, могла б піти на мир з татарвою, що, мовляв, ми вас зачіпати не будемо, а ви нас не зачіпайте, і ми не будемо вам заступати дороги на Україну. Тоді пропустили б орду понад Висунь аж до Черкас. Татари пристали б охоче на таку згоду. Та ще могли б наші корисну торгівлю з Кримом вести.
— Не турбуйся, отамане, до такого, певно, не дійде. Я в тебе одного стебла на вить не візьму. Продавай собі все, що привіз, і роби собі, як тобі буде треба.