— Спасибі, пане старосто, то ми довго тут засиджуватися не будемо, бо нам ніколи. Ми вірно та певно стоятимемо на варті, як і досі було. Тільки я ще одного просив би: як мені бути з тим, що пан підстароста мене так тяжко образив і зневажив?
— То ти хочеш, щоб його за це покарати?
— Ні, цього я не хочу, але я вимагаю, щоб він став зі мною до лицарського двобою. Таку зневагу можна лише кров’ю змити.
— Славно, юначе, от таких я люблю. Давай сюди свою руку, бо ти вартий цього. Тільки я не знаю, чи він на таке зважиться. Побачимо.
Староста казав прикликати зараз підстаросту, якого він дуже не любив.
Підстароста чимало здивувався, побачивши Тараса при столі в старости.
— Пане підстаросто, — казав староста, — ти образив того юнака, отамана збройної сили в Тарасівці, він тебе на двобій кличе.
— Що? Я — з хлопом на двобій ставати? І за що? Я казав йому заплатити вить, а він до мене нечемно поставився, казав, що не дасть нічого, та ще й зневажив мене!
— Як довго я тут наказую, то такого без мого дозволу робити не можна. Нічого не поможе, приймай, вашець, виклик, я сам хочу придивитись, які ви лицарі.
Підстарості зробилося ніяково. Цей вовчик може його на смерть закусати.
— Я думаю, що урядовця не можна на двобій за те викликати, що він у своєму уряді зробив, — відмовлявся підстароста.
— А я думаю, що можна. То не був уряд вашмосці, що ти без мого наказу велів таку людину в’язати і до льоху замикати. А врешті… Хіба що він дозволить себе перепросити. Не знаю.
Підстароста вертівся, мов кіт, якому на хвіст наступили, староста дивився на нього залюбки.
— Чого будемо битися так нізащо, — сказав підстароста, — і кров християнську проливати?
— Так не йде, — відповів староста. — Треба приступити ближче, сказати: «Пробачте, пане отамане» — і подати йому руку…
Підстароста скривився, наче кислицю розкусив, але мусив зробити так, як казав староста.
— Чи ти задоволений, пане отамане?
— Так, пане старосто, спасибі! Та ще накажи, ваша милосте, щоб відчепився від мене з тою виттю, бо я таки не дам.
— Це ж я тобі вже казав, і без моєї волі не сміє ніхто забрати у тебе ані одного стебла. Тепер іди з Богом, а коли поладнаєш свої справи і захочеш вертатися, зайди до мене попрощатися.
Відійшли обидва. В сінях підстароста сказав:
— Нащо це було того? Я так собі згарячу вибалакався, та більше жартом, — нащо було до пана старости йти?
— А могло б дійти до пролиття крові, — відповів Тарас, — бо я відрубав би кожному руку, хто б до мене доторкнувся.
Тараса повели на башту замка, де стояла гармата.
Він до неї пильно придивлявся. От штука! Не знати, як воно стріляє? Гармаші показали Тарасові, як гармату обслуговувати, він її зміряв очима і все собі добре запам’ятав.
Крам свій продав добре і збирався вже вертатися, як до нього привели старого черкасця, який виявив охоту йти до Тарасівки. Корній Клик (так звався), запорожець, розказав, що довший час був на Запорожжі, вернувся потім додому, а що тут не застав уже нікого зі своєї рідні, то нічого йому більше в Черкасах робити. Притім він признався Тарасові, що вміє робити порох, бо запорожці самі собі порох роблять, і то дуже добрий.
З цього Тарас дуже радів, бо такий досвідчений чоловік може бути в селі корисним:
— Ну, гаразд, поїдемо, батьку, до нашої Тарасівки, бо в нас таких досвідчених людей мало… Можемо зараз їхати.
— Як же ти гадаєш, отамане, що я з піску порох робитиму? Треба всього закупити, з чого порох роблять: сірки, селітри.
— Господь знає, що ти говориш. Я цього не розумію.
Ходімо та купимо, гроші я маю.
Пішли між крамарів і купили кілька бочок селітри, кілька каменів сірки. Тарас закупив іще багато заліза, з якого гадав зробити гармату. Набрали ще солі для села, Тарас накупив дарунків для своєї сім’ї, попрощався зі старостою, і всі вибралися в дорогу. Ті подарунки, що були призначені для підстарости, Тарас продав.
Підстарості показав дулю.
Та тепер не такою легкою виявилася дорога, якою була тоді, як їхали сюди. Настала сльотава пора. Небо засунулось густими хмарами, з них без упину падав дощ.
Усі похнюпилися, промокли до тіла. На щастя, таке тривало лише три дні. Але й від цього степ розмок, в річках та потічках прибуло багато води, переправи стали дуже тяжкі. Треба було далеко об’їжджати та й зважати, щоб не замочити селітри та солі. Усе понівечилося б.
Вода порозливалася, вози грузли в болоті, треба було кілька пар коней запрягати та дрючками колеса підважувати, щоб витягти віз із грязюки на краще місце. Не раз проходив цілий день на одній переправі. Бувало й таке, що треба було все з воза повибирати та на плечах переносити, і аж тоді можна було віз з місця зрушити.