У хаті стало тихо-тихесенько. Чути було, як мухи на вікнах бриніли.
— Не згадуйте мене лихим словом, моліться за мою душу.
Тарасе, підійди до мене. Мій любий хлопче, спасибі, що ти мене в усьому слухався, я на тебе всю надію покладаю.
Живи так далі на добро і славу нашій Тарасівці. Та чому я тебе не бачу?..
Він почав мацати руками. Тарас підклав свою голову під його руку.
— Любіться, дітоньки… Я вас… благословляю.
Хотів іще підвести руку, та вже не міг. Рука впала йому на груди. Перехилив голову на груди сина і перестав жити.
Обережно поклав син батька на подушку і закрив розплющені мертві очі.
— Боже! — насилу стримував сльози син. Внуки та правнуки почали за дідусем голосити.
Тоді Журавель, який теж прикусив губи, щоб не заплакати, промовив:
— Тихо, діти, не голосіть, не викликайте душі з того світу. Усім нам прийде кінець, та дай же, Господи, щоб так безболісно…
І всі стали навколішки — і ті, що в хаті були, і ті, що стояли довкола хати надворі.
Тарас не витримав. Пропхався крізь юрбу до сіней, спер голову на одвірок і заплакав так, що дрижав усім тілом. Він дуже любив старого Кіндрата. Аж тепер згадав собі, що не був у своїй хаті.
— Наче частина моєї душі убула, — сказав крізь сльози до мами і жінки, — тепер уже не буде з ким щиро порадитися, лише на свій розум покладатися треба.
Два дні лежав Кіндрат у своїй хаті, обставлений свічками. Лежав у дубовій домовині, зробленій ще за життя.
Люди заходили в хату, молилися стиха та перешіптувалися, наче боялися мерця збудити. Не було в усьому селі ні одної людини, яка б його лихим словом згадала.
А він, сердешний, лежав, наче тільки що заснув.
Здавалося, що ця поважна голова старого і тепер думає над добром і безпекою громади, якій віддав себе всього на послуг.
Щодня приходив панотець з дяками і правив над мерцем парастаси.
Нарешті прийшов день похорону. Все село зійшлося святково одягнене. Принесли корогви і обіперли їх до хатньої стріхи. Заїхав перед хату віз, запряжений чорними волами. Прийшов у хату панотець, надів ризи, розпочалася відправа, люди шептали молитви. Та коли заспівали «Со духи праведні», всі заголосили. Чути було в усіх закутках великого майдану один сердечний плач. Повезли домовину в церкву, поклали на марах. Останню ніч на землі переночував Кіндрат у тій церкві, яку сам поставив і яку увесь свій вік, тут у степу пережитий, так сердечно любив.
На другий день уранці задзвонили дзвони, люди поспішали на майдан коло церкви. Відслужили службу Божу, відправили панахиду. Відбулося «посліднєє цілованіє». Усе село пройшло плачучи. Тепер несли домовину сини і внуки, поклали її на віз, замаєний зеленню. Та в цю хвилину примарширувала сотня піхотинців з мушкетами, за ними над’їхала сотня кінноти. Вона стала попереду, за нею йшов священик з дяками, за ним везли домовину. По боках ішли піхотинці, за домовиною — рідня і люди.
Уходницьке кладовище було за валами. Тут уже висипано чимало могилок з малими низькими хрестиками.
Тепер прибував до товариства того світу новий громадянин, колишній голова і провідник; там привітають його як свого.
Бо тут місця доволі для всіх тих, кому не доведеться полягти головою десь далеко в полі або в далекій татарщині свої кості скласти.
На кладовищі знову відправа, молебні та співи. Та коли відспівали «Вічную пам’ять», відразу почулася команда, опісля ~ мушкетний вистріл.
Так уходницьке військо віддало честь старому Кіндратові, який своїм високим розумом вивів бідних канівців з-під старости на тихі води, на ясні зорі, у край веселий.
XXIV
— Що воно таке, яка тому причина, — говорили між собою уходники, — що цього літа стільки нагнало, навіяло дичини в наш степ? Цілі стада диких кіз, табуни коней, а то й турів з’явилися в нас як ще ніколи. Чабани казали, що таки між наші стада пхаються.
— Либонь, щось їх вистрашило звідтіля, де паслися. Може, вовки або ведмеді.