Цілорічна праця пропала за кілька годин. Тепер усім стало ясно, чого дичини та звірини стільки сюди набігло.
Втікали перед голодною смертю; здається, що сарана й інші околиці навідала.
В селі стало сумно, наче тільки що мерця з хати винесли. Всі розуміли, що не буде з чим пережити року, ані чим засіяти. Розмовляли між собою про важкі часи, які доведеться переживати. Журавель сказав:
— Наслав Господь на нас нещастя, та нічого нам у відчай падати. У нас по льохах стільки хліба на запас, що і два роки буде чим прохарчуватися. Не журіться, брати.
Аж тепер люди нагадали собі, що ще з часів головування Кіндрата Мухи зсипали щороку в бочки та плетінки збіжжя на запас. І люди справді заспокоїлися.
Та чим прогодувати худобу? Все понівечиться та вигине марно. Вернувся татарин з лісу.
— Ліс урятований, буде де попасти худобу, а свині будуть живитися жолудями.
— Тепер нам небагато залишилося роботи, та Господь відає, чим худобу перезимувати.
— Є трохи в нас запасного сіна та соломи у стіжках, — згадав Максим-татарин. — Тепер пастимемо в лісі, за той час трава підросте, бо сарана коріння не повигризала. Але нам треба подбати, щоб сарану чимскоріш винищити. Коли б вона нанесла нам яєчок, то з весною мали б свого домашнього гостя. Отож зараз піти б на пасовисько і все гарненько згорнути в ріку.
— Ти, видно, знаєш добре цю погань, — сказав Журавель.
— Як мені з нею не знатися? Не раз доводилося нам і у татарщині з нею боротися. Це в нас там частий гість. Не раз довелося з голоду пухнути цілим татарським селам, бо там мало хліба родить, ціла сила в паші та худобі. Не стане паші, чи від сарани, чи від посухи, тоді й худоба вигине, і людям ні з чого жити. Це було не раз причиною, що орда йшла на грабунки в християнську землю.
— Звідкіля ця погань береться?
— Вона виводиться геть далеко від нас, на схід сонця.
Та ви до неї ще гаразд не придивилися, я зараз вам її покажу.
Пішов Максим над ріку і за якийсь час вернувся, несучи за крила здоровенну сарану. Люди почали придивлятися до неї. Зверху була вона темно-зеленої барви, під животом темно-жовтавої.
— Тож бачите, — пояснював Максим, — вона наче старша сестра тих мавок, що інколи цілим роєм налітають. Та цього нам нічого лякатися, бо мавка нічим нешкідлива, хіба що горобці та інша птиця мають празник. А тут придивіться до рота сарани — яка пащека. — Максим підсунув до її рота кусник тріски, і вона зачепила її сильно кліщами. — Сарана дуже пажерлива, — продовжив Максим, — летить великими гуртками з далекого світу. У нас, на татарщині, кажуть, що вона ніколи не полетить проти вітру, а все з вітром.
Тому-то татари так дуже бояться східного вітру, бо він нам нещастя може принести. Ви, певно, почули дивне шелестіння, як вона летіла? Це вона так на тих твердих крильцях грає.
— А в нас вона не виводиться?
— Вивелась би, коли б її гнізда не винищили та коли б такого морозу в нас не було. Вона загрібає свої яєчка в землю. Тому треба те місце, де сарана налетіла, переорати.
Тоді яєчка будуть зверху, а вже наш мороз доїде їм кінця.
Та поки що нам треба всю цю погань вимести. Треба, пане голово, піти з заступами, лопатами та мітлами і все дочиста позгортати. Сарана тепер не буде мати що жерти і виздихає, від цього буде сморід гірш стерва. Від цього смороду прокидаються пошесті на людей і на худобу. Нема жарту.
— От раділи, що не буде нам роботи, — казав уходник, — а то треба буде добре зіпріти, поки все поприбираєш.
Тепер уходники працювали від ранку до ночі, згортали кляту мушву. Де було ближче до ріки, там згортали у воду, далі від ріки треба було копати глибокі рови та доли і туди згрібати погань та присипати землею. Як згорнули сарану в яму, то вона шипіла, мов гуща.
Люди почали вже заспокоюватися, та ось настала нова турбота. Щодня убувало по декілька штук худоби, і чабани не могли упильнувати овець. Де-небудь скочить з лісу хижак, мов той шуліка на курчатко, задушить тварину, висмокче кров і залишить пошарпане м’ясо. Треба було і цьому покласти край. А хижаків було в лісі дуже багато.
Зараз можна було доміркуватися, що це робота рисей та диких котів. Згодом знаходили вбитого вола або корову.
Це вже ведмідь господарював. На ніч не можна було залишати худоби в лісі. Яку худобину загризли за дня, та над ранком знаходили одні кістки. Це вже вовки доїдали решту і робили собі свято.
Зібралася громадська рада і вирішила, що треба перетрусити ліс і шкідників винищити або прогнати.
Назначеного дня не виганяли худоби в ліс, а годували в селі торішнім сіном і соломою…