Це вже було недалеко від балки. Тарас спинив коня, розглядів на всі боки і помітив, що в кількох місцях висока трава захвилювала. Може, дикі кози? Та бо ні! Хвилювання трави замість віддалятися, наближалося. Раптом, наче з-під землі вийшли, попідіймалися татари. Тарас був оточений з усіх сторін. Завернув коня і почав тікати. З усіх боків зафуркотілн аркани, і один попав Тарасові на голову.
Кінь погнався далі, а Тараса стягнули на землю, йому затягло шию так сильно, що втратив пам’ять. Отямився, коли йому зняли петлю з шиї, та зате був він пов’язаний сирівцями. Попав, сердега, в руки своїх завзятих ворогів.
Осідланий кінь і вірний Гривко гнались до села, мов очманілі. Стремена били коня по боках, і він мчав, аж дух випирало. Гривко підібгав хвіст під себе і вряди-годи загавкав захриплим голосом. У селі гуртувалися саме до щоденної праці, як перед воротами раптом загавкав тривожно Гривко і заіржав кінь так пронизливо, тривожно, що всі аж задрижали. Гривко хотів перескочити ворота, та вже не міг.
— Гей, люди! — почувся голос першого уходника, що це побачив. — Тарас пропав.
Почувся свист на сполох, Трохим вибіг з хати з шаблею і рушницею.
— На коні, братіки, на коні, отамана визволяти!
Минув якийсь час, поки сідлали коней; дві сотні козаків виїхали за ворота і помчали в степ. За ними їхали інші, поки всі сотні не рушили. Гнали щосили, вірний Гривко показував дорогу. Нарешті Гривко зупинився й почав жалібно вити. Погоня затрималася. Помітили витолочену траву, ні сліду крові. Від того місця йшов слід, куди понесли бранця, — просто на балку понад ріку.
Гривко показував слід, нюшив по землі, аж став над водою.
Тут знову почав Гривко вити: він загубив слід. Значить, Тараса піймали живого, поволокли в Татарщину, звідкіля не буде йому вороття. Козаки пустилися вплав через річку, таки не роздягаючись. Про Гривка забули, а він, сердешний, не відчував у собі сили переплисти річку на той бік і залишився тут, бігав з одного місця на друге і сердито гавкав, що його не перевезли.
На другому боці уходники ще ніколи не були і не знали того степу. Але мчали за слідом кількох коней у невідому далечінь. Ополудні дали коням трохи відпочити і мчали далі. Але на обрію нічого не було видно.
— Що нам, братіки, робити? — питав у відчаї Трохим, який не вагався б віддати своє життя за вірного побратима.
— Нічого не вдіємо, — відповіли козаки. — Не знати, чи під ніч вернемося додому, а може на нас в невідомому нам місці наскочити татарва і всіх у полон забрати. Тоді і Тараса не визволимо, і ми всі пропадемо.
Трохим не заперечував. Він був такий сумний, що втратив усю волю, почував себе безпорадним, мов мала дитина. Пропав їх любий отаман, їх опора та надія.
Верталися сумні, мов з похорону, на охлялих конях.
У селі всіх огорнув смуток, мов градова хмара. А в хаті Тараса судний день. Голосила стара мати, рвучи собі сиве волосся на голові, бідна Маруся ламала руки у відчаї.
Малий Трохимко дивився наляканими очима на всіх і собі ж почав плакати.
— Бідне моє голуб’ятко, — голосила над ним Маруся, — ще й до розуму не дійшов, а вже й осиротів, не стало нашого дорогого татуся. І не довелося йому полягти лицарською смертю в полі, пішов на важкі муки до поганців, не побачать уже його наші очі… Та ти, синку, як виростеш, то помстишся за батька. Я тобі пригадуватиму про це, поки мого життя.
Взяла плачуче немовля на руки і вийшла з хати між громаду. Здавалося їй, що в хаті, де все нагадувало велику втрату, серце її лусне. На майдані всі обступили її, кожне хотіло потішати як знало, хоч ніхто й не вірив у те, що говорив, бо не знав, як Тараса рятувати. Того дня ніхто не виходив у поле. Уходники блукали по майдані, заходили до хат, обговорювали нещасну подію на всі лади. Журавель скликав раду.
— Ми не сміємо дати Тарасові пропасти. За всяку ціну його визволимо, аби лише подумати як. Збройною силою не зробимо нічого. Наше військо замале, щоб іти на татар геть у Крим. Треба або хитрощами, або золотом. Можна б і обміном, коли б нам поталанило якого знатного татарина взяти в полон, — та на це чекати нам задовго.
Треба його викупити. На це мусимо віддати все, що надбали, бо гроші ми знову нашою працею надбаємо, а другого Тараса ніколи.
У Журавля затремтів голос так, що й говорити далі нездужав.
— Ми для Тараса нічого не пожаліємо! Розпорядись, пане голово, як знаєш, і бери з нашої скарбони, скільки треба буде.
Усі з цим згодились і почали міркувати, кого б з викупом вислати в Крим.
Як в селі про це довідалися, зголосилися зараз Максим-татарин і Корній Клин.
— А безпечно буде тобі, Максиме, туди лізти? Тебе татари не випустять живим! — остерігав його Журавель.