Відповіді не було. Розбишаки не могли на нього дивитися: наче яскраве сонце їм у вічі світило.
І вони мчали щосили. Аж надвечір зупинилися, розв’язали бранцеві ноги і пустили коней пасти. Тарас роздивлявся на всі боки: один безкраїй степ. Він згадав свою любу Тарасівку, і такий огорнув його жаль за втраченим раєм, що ледве не заплакав. Молився стиха, і від цього йому полегшало. Згадав рідню свою, маму стареньку. Вона і всі вони, певно, про нього думають, і він не пропаде.
Татари почали вечеряти і подали Тарасові шматок конятини.
Він узяв м’ясо в руки, понюхав і з усієї сили шпурнув ним у голову найближчого татарина.
— Що мені даєш! Дай це такому самому псові, як і ти!
Ця рішучість і небоязкість ще більше збентежила розбишак. Замість розсердитись, татари почали виправдуватися:
— У нас іншої їди немає.
— Убий дику козу і спечи мені, бо я голодний і далі не піду. А вже мурза тобі подякує, як мене голодом замориш!
Але коза так зараз не з’явилась і не було чого стріляти.
— Сідлайте коней, — наказував Тарас, — зараз їдемо далі!
Татари його послухали. Тарас сів на коня. А як татарин хотів йому зв’язати ноги попід кінський живіт, Тарас копнув його чоботом у зуби з усієї сили, і татарин заточився. «От клятий джавр, — думали собі татари, — ми його піймали, а він нам наказує».
І жоден не посмів йому у вічі поглянути. «Які у нього страшні очі! Як подивиться, то начеб вогнем пече!»
— Він, певно, з шайтаном знається, — казав один татарин товаришеві збоку, — як він наших мотлошив, і по голові дістав, і не подох.
— А тепер розірвав сирівці, мов нитку.
Вухо Тараса вловило цю мову.
Саме заколихалася трава, надлетіло стадо наляканих кіз.
— Давай лука і стрілу! — наказував Тарас.
І його татарин послухав. Тарас, сидячи на коні, прицілився і випустив стрілу. Цап, що летів попереду, простягся. Тарас натягнув лука вдруге і поцілив задню козу. І зараз-таки передав лук татаринові. Розбишаки не могли надивуватися такому мистецтву стріляти.
— Тут заночуємо, — наказав Тарас. — Розвести зараз вогонь, справити кози і спекти м’ясо для мене, решту можете собі взяти!
Тарас пронизував татар очима, а вони аж вертілися, наче їх справді пекло.
Палахкотів вогонь, пеклося м’ясо. Тарас ліг біля багаття.
Він був певний, що тепер запанував над тими дикунами. І прийшло йому на думку, чи не можна б уночі, коли татари позасипляють, скочити на коня і майнути в степ. Та ба! Степ розлогий, дороги не знає. По дорозі може стрінути інших розбишак, а ті будуть відпорніші на його зір. А можуть у степу і вовки налетіти, і що ж тоді він зробить без зброї на охлялому коні. Не було виходу. Можна ще в степу заблудити і пропасти від голодної смерті. Треба ждати вигіднішої хвилини. Тарас помолився і зараз заснув міцним сном.
Над ранком збудили його татари. І знову їхали розлогим одноманітним степом.
А далі почали стрічати татарські табуни коней і їх напівдиких чабанів. Вони цікаво придивлялися до джавра і дивувалися, чому його ведуть незв’язаним. Справді, не знати було, хто кого веде. На погоню і поміч з села Тарас втратив усю надію.
Нарешті на обрії показались мінарети перекопських джамій. Це вже Перекоп.
— Еге! Ти його не знаєш. Там сидить мурза Менглі, до нього ми тебе ведемо.
— Ви мене чи я вас? — спитав Тарас згорда і подивився знову у вічі розбишаці. — Добре, що вже кінець, що я не буду дивитися на ваші дурні пики. А хто ваш мурза: лицар чи такий самий пес, як і ви?
— Наш мурза великий лицар. Сам побачиш.
— Лицаря пізнають у боротьбі, а не на подушках. Та що тобі, цапина бородо, про це говорити!
Розбишаки і це стерпіли. Ніхто не став заперечувати.
Коли в’їхали в Перекоп, Тарас роздивлявся на всі боки, щоб запам’ятати собі добре дорогу.
Нарешті привели його до мурзи. Він сидів на подушці, підібгавши під себе ноги.
— Це отаман того клятого села Тарасівки, що нам не дає спокою, — говорив один з розбишак, низько кланяючись. — Ми впіймали його на аркан у степу і до вашої милості привели. За нього живого визначена нагорода…
— Спитай його, як називається, — кивнув мурза свому перекладачеві.
— Я називаюся Тарас Партиченко, з Канева, — сказав Тарас татарською і схрестив руки на грудях.
— Ти був на Татарщині, що знаєш нашу мову?
— Я жив з татарами в нашому селі і, ще як малим хлопцем був, татарської мови навчився.
— Чого так гордо стоїш передо мною? — гримнув татарин. — Ти повинен упасти передо мною на обличчя і мені вклонитися, бо я твій пан, а ти мій раб. Я можу тобі зараз наказати відрубати голову за те, що з татарами воював, або висікти тебе різками.