Тарасівчанам шкода було отамана. Як юно сталося, що нікого з них ще не взяли татари в полон, а його першого?
Вони покладали великі надії на своїх послів, які певно його знайдуть та викуплять.
Ждали і діждалися. Вже була зима. Впали перші сніги, як посли після довгої дороги добилися до Тарасівки.
Вернулися ні з чим. Тарас пропав разом з галерою, а коли галера затонула, то з нею пропали і ті невільники, що були на ній приковані до лави веслярів.
Один Корній не тратив ще надії і роз’яснював громаді так:
— Не журіться ще, добрі люди, бо я вам кажу, що ще може бути й таке: та галера могла загнатися десь у тісний кут, на неї напали запорожці, розорили і невільників визволили.
Коли б юна справді затонула, то бодай один турок врятувався б і добився до якоїсь пристані. А коли не вийшов ніхто цілим, то галеру взяли козаки, а вони не щадять нікого.
Так він потішав і сім'ю Тарасову.
Але громада в це не вірила. Відслужила за Тараса панахиду і поставила на сільському кладовищі високого хреста. А в Тарасовій хаті великий смуток панував. І Гривко дуже посумнів. З того часу, як Тараса схопили, він часто бігав у степ, ставав на тому місці і жалібно вив. Потім прибігав до хати і цілий день нікуди не виходив за ворота.
Особливо прив'язався до Трохимка, скрізь за ним ходив, наче вважав себе опікуном дитини.
Прийшли м'ясниці, і Марусі радили люди виходити заміж, бо вона вже певно вдова, самій ґаздувати ніяково.
Навіть сватів почали присилати. Та вона завжди однаково відмовлялася:
— Не зроблю я цього. Я ще не вдова! Як воно — вийшла заміж, а тут Тарас повернеться! Тоді хоч камінь до шиї та й у воду.
— Даремна твоя надія, Марусе, — умовляв її старий батько, — даремно його вижидаєш: з морського дна ніхто не вертається.
— Що ж робити? Я одному Тарасові присягала і йому залишуся вірною до смерті.
Вона зараз впадала в плач, брала дитину на руки і промовляла до неї крізь сльози:
— Пам’ятай, сину, мусиш за свого батька помститися на поганцях.
XXVII
Тарас, сідаючи на галеру, придивлявся до неї добре.
То було велике воєнне судно — на двадцять весел з кожного боку, з двома гарматами на помості і великою чотою озброєних яничар. Отаманом судна був молодий, стрункий і гарний турок з чорною, як смола, бородою, в яничарському мундирі офіцера. Він передусім придивлявся до невільників-веслярів, яких йому тільки що привели. Особливо зупинив свій погляд на Тарасові. Тарас подивився й собі на нього — їх очі зустрілися. Дивилися так довго один на одного. Турок зрозумів відразу, які в Тараса очі, і, очевидно, хотів переконатися, чий зір сильніший. Але Тарас і оком не моргнув. Турок теж. Потім турок усміхнувся під вусом, подумав собі: «Знайшов свій свого». У Тараса за той час теж виросла чимала чорна борода. Обидва були одного росту і, здається, одних років.
— Хто ти? — спитав турок по-турецьки.
Тарас уже дещо розумів і відповів татарською. Отаман знав цю мову.
— Я чабан від коней, у степу пас, з татарами стрічався, а вони мене зрадою піймали.
Турок голосно засміявся.
— Ти мене не обдуриш, ти не чабан, а козак, і то неабиякий. Краще скажи правду, чи на морі тебе піймали, чи в степу?
Тарас дуже збентежився і засоромився, що його на брехні впіймали. Він думав, що чабанові легша буде неволя, ніж козакові.
— Ти вгадав, пане отамане, я козак, але не в поході мене татари піймали, а зрадою.
— Мене це дуже дивує. По тобі бачу, що ти відважний лицар, а дав себе таким татарським голодранцям у полон узяти.
— Я отаман війська з уходницького села Тарасівки. Частенько ми відбивали наше село від татарських набігів і тому були обережні. Я вибрався в степ у розвідку, і мене татарські розбишаки зненацька на аркан упіймали.
— Мені тебе шкода, — сказав турок.
— Пане отамане! Коли мене тобі шкода, то накажи зняти з мене кайдани. Ти, бачу, лицар, знаєш, як важко людині, звиклій до волі, в кайданах ходити. Я ж не втечу.
— Цього я зробити не можу, в нас такий звичай, що невільникові без кайданів не можна.
— Так доведеться мені в кайданах зігнити там, під помостом, — сказав сумно Тарас.
— Чого зігнити? Хіба ти знаєш, який на галері порядок?