— Мовчи! Хто тобі сказав не виснажувати? Поздихають ті, то висока Порта дасть тобі інших. Того стерва в нас досить.
Не було чого більше говорити. Незабаром прийшов на судно інший отаман, злючий, мов собака. Він прикликав дозорців і наказав їм до кожного весла прикувати по двоє гребців, лише раз на тиждень розкувати, поки не пороблять порядків на судні. Наказав їм теж поводитися суворо: нікому не попускати і бити, хоч би невільник мав і здохнути.
Попередній отаман, лицарський Алі Белібег, зійшов на підвладного тому злючому, безсердечному туркові. Багато чого змінилося на всьому судні. Брали невільників парами, приковували колодками до лави. На щастя, Тараса прикували з Петром. Галера відпливла на море.
Веслували до самого вечора. Тепер дозорці увихалися з нагаями та прутами таволги, били по спині кого попало.
Ополудні припинили веслування, дали невільникам якоїсь поганої юшки похлебтати, по шматкові чорного хліба — і зараз знову до весла. Веслували так до вечора, і тоді судно спинилося. Закинули якір. Стомлені веслярі засипляли сидячи. Один одному спирався на плече. Та це не був супочинок, це була важка мука, бо в тому місці не було чим дихати. Тоді дозорці йшли спати до своїх кают, а залишався лише один на варті. Так само спали і яничари, поставивши сторожу.
— Це вода на наш млин, — шепнув Тарас Петрові на вухо. — Це мені подобається, бо невільникам незадовго урветься терпець…
— Та той млин нас потрощить, — відповів Петро, — поки ще до чого дійде, то ми задубіємо… Я маю до тебе, Тарасе, жаль, що ти там, у Царгороді, не послухав моєї просьби і не заколов мене. Я всього цього не видержу.
Здавалося нам, що буде краще, а воно виявляється, що на цьому світі нам краще не буде.
— Терпи, брате, кажу тобі, що так буде вже недовго.
Або погинемо всі під ятаганами яничарів, або визволимося.
Та не один лише Петро впадав у відчай, таких було більше. Тепер невільникам навіть заборонялось балакати між собою: хто заговорив — діставав зараз від дозорця по спині. У тому клятому місці не чути було нічого, лише важке дихання спітнілих людей, що веслували, тут було так гаряче, що всю воду з людини висмоктувало.
А вночі чути ще важкі стогони. Дехто спросоння закличе Бога своєю мовою, і знову важкий віддих і хропіння галерою то вгору, то вниз, то всім здається, що настала остання година, кожен молиться, готується до неминучої смерті. Бо як же рятуватися, коли нога прикована до лави?..
Лише раз на тиждень розковують невільників, виганяють на поміст, кажуть вичищати те плюгавство, що за ввесь тиждень назбиралося. На палубі стоять озброєні яничари, стежать за кожним рухом невільників. Держать рушниці, готові до стріляння.
На поданий знак ідуть усі вниз, і їх знову приковують на тому самому місці. Тарас мав нагоду ще раніше придивитися добре до судна, розвідати всі проходи, пізнати силу яничар, їх розміщення.
Пливли так довгенько, що вже й забули, скільки минуло тижнів. Тепер було море щораз спокійнішим. З того Петро визначив, що вже зайшла осінь. Вже й день став коротший.
За той час кілька невільників не видержали. Не стало сили веслувати, не помагало биття. Їх дозорці розкували і винесли нагору. Всі знали, що з ними зроблять, і молилися за їх душу.
— Нам треба поспішати, — сказав Тарас, — поки зима настане… Тоді заїдемо в якусь пристань, може, й море замерзне, і знову треба буде ждати весни.
Одної темної ночі по тижневім чищенні сказав Тарас до Петра:
— Будь готовий! Я вже розкований, незабаром і тебе, й інших порозковую.
— А невільники про це знають?
— Мовчи! Дізнаються, як прийде час. Годі ж нам скликати раду.
Надійшов дозорець і бачив, як Тарас, спершися на спину Петра, хропів. Пішов далі. Тарас потихеньку встав і, мов кіт за мишею, пішов услід за дозорцем, ховаючись поза підпори. Раптом скочив на нього ззаду, схопив його обіруч за шию та так здушив, що відразу проломив горлянку.
Дозорець навіть не застогнав і повалився на долівку. Тарас умиті» вихопив у нього ключі з-за пояса і передав Петрові.
Тепер, погасивши світло, почав швидко роздягати дозорця і переодягатися в його одежу.
Тим часом Петро ходив від одного до другого і розковував колодки. Коли вже всі були розковані, Тарас зашепотів на вухо найближчому:
— Передай далі: ходіть за мною на поміст!
Гасло пішло далі. Хто його не зрозумів, той догадався.
Кожний тямив, що тепер настала вирішальна хвилина: або визволитися, або пропасти.
Тарас, переодягнений за дозорця, з гострим ятаганом у руці, вийшов на поміст. Тут стояв вартовий яничар і пропустив його. Тарас, проходячи, різонув його ятаганом по горлі, що той і стогону не видав, лише захарчав і повалився на поміст. Тарас передав ганджара Петрові, а сам схопив мушкет турка.