ПРО АВТОРА
Добре знаному в Клівленді та його околицях д-рові Миколі Дейчаківському 9-го грудня 1996 року сповнилося 75 років трудолюбивого і патріотичного життя. Але його діяльність ніколи не обмежувалася лише професійною працею. Та перед тим, як сказати про це, дещо з його біографії.
Микола народився 1921 року в селі Ямниця на Івано-Франківщині, недалеко від колишнього міста Станиславова, в родині Антона та Анни Дейчаківських, які дбали, щоб їхні діти виховувалися у патріотичному дусі в українських ґімназіях Станиславова, пробиваючи собі шлях до університетських студій.
Після закінчення середньої освіти М. Дейчаківський в 1940 році поступив на філологічний факультет Львівського Університету, а після закриття цього факультету під час німецької окупації Галичини став студентом медичного факультету у Львові. Ці роки Другої світової війни одночасно були роками завзятої української визвольної боротьби проти обох окупантів — німецького та московсько-большевицького.
Як член Організації Українських Націоналістів, Микола брав активну участь у різних акціях на теренах західньої і східньої України, виконуючи різні завдання проводу ОУН і рівночасно продовжуючи свої медичні студії.
В 1944 році, після створення на рідних землях Української Головної Визвольної Ради (УГВР), завданням якої було керувати не тільки збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА), але й координувати та пропаґувати ідеї Визвольних змагань українського народу на рідних землях, молодий студент Микола був призначений виконувати службу зв'язкового закордонного представництва УГВР. Одним з його завдань було наладнати зв'язки з французьким антифашистським опором. Внаслідок цієї акції кілька місяців перед закінченням Другої світової війни він був заарештований німецькими прикордонниками при переході швайцарського кордону разом з членами французького руху спротиву й кинутий до слідчої тюрми. Тільки кінець війни врятував його від тортур та певного розстрілу. Всі ці пригоди д-р Микола Дейчаківський описав у своїх споминах, які друкувалися в кількох числах журналу "Сучасність" під заголовком "Спомини зв'язкового", під псевдонімом "Микола Кузик".
Закінчивши медичні студії в Мюнхенському університеті в 1949 році, д-р Микола 1950 року переселюється до США. Після нострифікаційних студій відкрив лікарську практику в Клівленді, Огайо. Тут він одружується з Надією Воляник — дочкою Степана та Емілії Воляників — професійною бібліотекаркою, видатною діячкою Союзу Українок Америки та любителькою українського мистецтва. Тут, на гостинній американській землі, народилися їм три сини: Орест, Юрій і Микола. Виховані в українському патріотичному дусі, всі вони не тільки здобули високу університетську освіту, але також беруть активну участь в політичному та суспільно-громадському житті української громади США.
Орест — маґістер політичних наук, є співробітником Гельсінкської комісії при Конґресі США, де значною мірою вирішувалася доля поневолених народів, у тому числі й України.
Юрій — за фахом лікар-кардіолог, як також колишній член редакції Видавництва "Смолоскип" та учасник акцій оборони українських дисидентів.
Микола — маґістер бізнесової адміністрації і музики (хорової дириґентури). Від 1990 року працює в Києві, де спочатку був викладачем у Міжнародному інституті менеджменту, а потім виконавчим секретарем Консультативно-дорадчої ради при Президії Верховної Ради України, далі заступником генерального директора Міжнародного фонду «Відродження», а останній час — директор реґіонального відділення Фонду «Євразія».
Мимоволі виникає питання — чи багато є інших наших батьків, які, переселившись до інших країн, могли б похвалитися успіхами своїх дітей, народжених на чужині, якщо йдеться про допомогу Батьківщині своїх батьків? Напевно таких, як діти Дейчаківських, знайдеться не багато. Крім своєї професійної праці д-р Дейчаківський завжди займався і займається українськими суспільно-громадськими та політичними проблемами — чи то тоді, коли, як ми вже згадали, він був ще студентом, чи потім, переселившись до Америки, і працював як лікар (тепер він вже пенсіонер). Будучи довголітнім членом Українського Народного Союзу, він також є активним членом УЛТПА та довголітнім членом Управи Відділу Огайо та його дворазовим головою. Був співорганізатором 1-го наукового з'їзду УЛТПА в Клівленді у 1956 році, як також головою організаційного з'їзду УЛТПА в 1976 році в Клівленді. За свою працю на з'їзді УЛТПА в 1982 році в Сан Франсіско він був відзначений почесною грамотою.
Будучи гуманістом не тільки на словах, але й на ділі, д-р Дейчаківський вже від кількох років висилає періодично пачки в Україну (до шпиталів та амбуляторій) з ліками, медичним знаряддям і т. д. Також разом з дружиною Надією висилає українські книги до книгозбірень Херсону, Донецька, Дніпропетровська (Січеслава). І взагалі, впродовж багатьох років, щедро підтримує українські наукові, культурні, спортові та харитативні установи. Він є постійним членом Українського олімпійського комітету в Клівленді.
Ще з молодечих років наш ювіляр любив і був дуже активним у спорті, зокрема був одним з визначніших українських футболістів, граючи у дружинах "Вихор" — Ямниця, "Пролом" — Станиславів, УССК — Мюнхен, "Січ" — Реґенсбурґ, "Тризуб" — Філядельфія та "Леви" — Чікаґо, а також був членом української репрезентації, яка здобула золоту медаль на Олімпіяді Ді-Пі в 1948 році.
Нарешті, як людина, д-р М. Дейчаківський відзначається професійною сумлінністю, доброзичливістю та вирозумінням людських слабостей. І тому з нагоди 75-ліття його народження складаємо йому найщиріші побажання доброго здоров'я, родинного щастя та сили й ентузіязму для праці й добра для своїх найближчих та всього нашого народу.
Д-р Юліян Мовчан
ЖИТТЯ-БУТТЯ СТУДЕНТА МЕДИЦИНИ У ЛЬВОВІ В 1942-44 РОКАХ
Недавно звернувся до мене Славко Шеремета з проханням дати йому якийсь матеріял про медичні студії у Львові під час німецької окупації. Наш славний хронікар, доктор Павло Пувлій, здається хоче відтворити той період у своїх публікаціях.
Події мого життя склалися так, що крім індексу та кількох знімок з того часу в мене немає жодних документальних матеріялів. Усе, що я тепер можу зробити — це пробувати відтворити з запорошеної пам'яти деякі, найглибше закарбовані моменти мого студентського життя.
Хоча більшість мемуаристів намагаються представляти події чи історію даного періоду без безпосередньої участи того, що розказує, я, однак, віддаю першість особистим переживанням. Хоча в цьому випадку я ризикую концентруватися біля моєї особи, зате, на мій погляд я зможу вірніше передати бодай частину пережитих мною подій. Думаю, що на базі таких особистих згадок майбутній історик зможе краще відтворити обставини, події та дух того часу.
Проживши майже цілий рік на Східній Україні (в Києві та Київській області), десь у половині серпня 1942 року, я повернувся додому, до села Ямниця Станиславівського повіту. Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію. Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. "То пустий фах" — сказав мій дід — "ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували". Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину.
В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці "залеґалізуватися". Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, "все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху". Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул. Собінського.