Але першою заговорила Синьозірка, дивлячись повз нього на дальню стіну свого кубла:
— Я досі відчуваю ледь вловимий сморід Тіньового Клану, — промурмотіла вона. — Сподівалася, що ніколи не побачу, як ворог увірветься в саме серце Громового Клану.
Вогнелап мовчки кивнув на знак згоди, відчуваючи, що Синьозірка ще не закінчила.
— Так багато смертей, — зітхнула вона. — Спершу Рудохвіст, тоді Левосерд. Я вдячна Зоряному Кланові хоча б за те, що вояки, які залишилися, такі ж сильні та віддані, як і ті, що відійшли. Принаймні поки Тигрокіготь наш воєвода, Громовий Клан зможе захистити себе, — Вогнелапове серце тьохнуло, і десь глибоко всередині зродився крижаний холод, коли Синьозірка повела далі. — Колись, коли Тигрокіготь був молодим вояком, мене непокоїв його запал. Така енергія потребує акуратного спрямовування. А зараз я із гордістю дивлюся, як його поважає Клан. Я знаю, він амбітний, але ця амбітність робить його чи не найхоробрішим котом, з яким я будь-коли мала честь воювати пліч-о-пліч.
Вогнелап зрозумів, що не скаже Синьозірці про свої підозри стосовно Тигрокігтя. Не зараз, коли вона покладала на воєводу надії про захист Клану.
Йому доведеться врятувати Круколапа самотужки. Він глибоко вдихнув, заплющив і розплющив очі — тож коли Синьозірка знову глянула на нього, у погляді уже не відчувалося шоку чи розчарування.
Наступні її слова були тихі та схвильовані:
— Ти знаєш, що Зорелом повернеться. На Зборищі він ясно дав зрозуміти, що хоче мисливських прав на усіх землях.
— Одного разу ми вже відбили їх напад. Відіб’ємо ще раз, — заперечив Вогнелап.
— Правду кажеш, — визнала Синьозірка, іронічно кивнувши. — Тобі в Зоряного Клану хоробрості не позичати, юний Вогнелапе, — вона зробила паузу і лизнула рану на боці, що вже почала гоїтися. — Гадаю, тобі варто знати, що у тому бою зі щурами я втратила не п’яте своє життя, а сьоме.
Вогнелап сидів збентежений. Синьозірка продовжила:
— Я сказала всьому Клану, що це лише п’яте життя, бо не хочу, щоб вони боялися за мою безпеку. Але ще два життя — і мені доведеться покинути вас, аби приєднатися до Зоряного Клану.
Вогнелап гарячково міркував. Чому вона каже це йому?
— Дякую, що поділилася цим зі мною, Синьозірко, — з повагою промуркотів він.
Синьозірка кивнула:
— Я втомилася. Можеш іти. А, Вогнелапе! Я не розраховую на те, що ти комусь переповідатимеш цю розмову.
— Звісно, Синьозірко, — відповів Вогнелап, вибираючись назовні крізь лишайникову запону.
Довгохвіст усе ще сидів біля входу. Вогнелап проминув його і попрямував до свого кубла. Він ніяк не міг збагнути, яка частина розмови із Синьозіркою більше збила його з пантелику.
Раптом він завмер на місці від крику, що долинав із ясел. Морозошубка з розпушеним хвостом і широко розплющеними від переляку очима блискавкою вискочила на галявину.
— Мої кошенята! Хтось забрав моїх кошенят!
Тигрокіготь підійшов до неї і оголосив цілому Клану:
— Швидко, обшукати табір! Білошторме, залишайся на місці. Вояки, чатуйте на межах табору. Новаки, обшукайте всі кубла!
Вогнелап кинувся до найближчого вояцького кубла і пірнув досередини. Порожньо. Він порпався лапами у підстилці, однак від кошенят не було ні слуху ні духу.
Він вискочив назовні й кинувся до свого кубла. Круколап і Сіролап уже були всередині, відсували гнізда, обнюхували кожен закапелок. Порохолап і Пісколапка обшукували кубло старійшин. Вогнелап облишив їх і гасав від одної купини трави до іншої, засовуючи туди свою морду, незважаючи на кропиву, що жалила йому носа. Ніде не було жодного сліду кошенят. Він оглянув табір. Тут і там бігали вояки, принюхуючись до повітря.
Раптом Вогнелап помітив Жовтоіклу віддалік. Вона вибиралася назовні крізь незахищену частину ялівцевої стіни. «Вона, мабуть, вловила запах», — думав він, кидаючись їй услід, хоча кішка уже й зникла серед зелені. Поки він добіг до стіни, її навіть і слід прохолов. Він принюхався до повітря. Ні сліду кошенят, лише гіркий запах страху Жовтоіклої. Чого вона боялася?
Із кущів за яслами долинув вереск Тигрокігтя. Усі коти кинулися туди на чолі з Морозошубкою. Вони з'юрмилися так тісно, як тільки могли, намагаючись розгледіти щось у густезному підліску. Вогнелап проштовхався наперед і побачив Тигрокігтя, що стояв над нерухомою купкою плямистого хутра.
Плямолистка!
Не вірячи своїм очам, Вогнелап витріщився на її бездиханне тіло. Лють здіймалася темною хмарою у нього всередині, кров шумувала у вухах. Хто це скоїв?
Синьозірка пройшла крізь юрбу і спинилася над медикицькою: