Вони прибігли до Громошляху і спинилися. Кілька потвор проревіли повз них, здіймаючи фонтани брудної води. Коти відступили від краю широкої сірої дороги, вичікуючи паузу. А тоді кинулись через дорогу простісінько в угіддя Тіньового Клану.
Від гострих запахів, якими було помічено кордони, Вогнелап мимоволі висунув пазурі.
Сіролап спинився і нервово роззирнувся.
— Я завжди думав, що зі мною буде трішки більше вояків, коли я нарешті ступлю на землю Тіньового Клану, — зізнався він.
— Не боїшся, ні? — промурчав Вогнелап.
— А ти? Мама часто застерігала мене від смороду Тіньового Клану.
— А моя мама мені такого не розповідала, — відповів Вогнелап.
Він щойно зрозумів, наскільки сильно змокло їхнє хутро, що аж прилипало до тіла. Сіролап, мабуть, не бачив, як загрозливо воно настовбурчилось, нагадуючи тепер маленькі блискучі голочки.
Двоє котів пробиралися вперед, насторожено видивляючись і принюхуючись до всього. Сіролап виглядав чатових Тіньового Клану, Вогнелап же — загін Громового Клану, який ось уже мав бути на підході.
Слід Жовтоіклої незмінно вів їх прямісінько в серце мисливських угідь Тіньового Клану. Дерева тут були тінисті, а підлісок заріс кропивою та ожиною.
— Я втратив її запах, — поскаржився Сіролап. — Надто волого.
— Це тут, — запевнив його Вогнелап.
— Хоча… я це відчуваю! — сказав Сіролап.
— Що? — прошипів Вогнелап. Він спинився, насторожившись.
— Запах кошенят. Тут їхня кров!
Вогнелап принюхався знову, шукаючи запах молодняка Громового Клану.
— Я теж відчуваю, — погодився він. — І ще щось!
Він різко опустив хвіст, застерігаючи Сіролапа мовчати. Тоді вусами дав знак підійти до ясена попереду.
Сіролап запитально смикнув вухами. Вогнелап скупо кивнув у відповідь. Жовтоікла ховалася тут, просто за широким, розколотим навпіл пнем.
Двоє котів інстинктивно розділилися; вирушивши до дерева, вони обходили його з двох сторін. Новаки скрадалися м’якою лісовою долівкою, використовуючи все, що засвоїли на тренуваннях, ступаючи легко, низенько припавши до землі.
Тоді вони стрибнули.
Жовтоікла завила від здивування, коли двоє котів приземлилися поруч із нею і пришпилили її до землі. Вона вирвалася з їхніх лап і, відпльовуючись, забилася в дупло. Вогнелап із Сіролапом присунулися ближче, закриваючи їй вихід.
— Я знала, що Громовий Клан звинуватить мене! — зашипіла вона, а її очі спалахнули старою ворожістю.
— Де кошенята? — запитав Вогнелап.
— Ми відчули їхню кров! — кинув Сіролап. — Ти їх поранила?
— У мене їх немає, — фиркнула Жовтоікла. — Я хотіла знайти їх і повернути. Отож спинилася, бо теж відчула кров. Але кошенят тут немає.
Вогнелап і Сіролап перезирнулися.
— У мене їх немає! — наполягала Жовтоікла.
— Чому ж ти тоді втекла? Чому вбила Плямолистку? — Сіролап запитав її про те, що Вогнелап ніяк не міг змусити себе вимовити вголос.
— Плямолистка мертва? — здивування в її голосі було щирим.
Вогнелап відчув невимовне полегшення.
— То ти не знаєш? — прохрипів він.
— Звідки? Я втекла з табору, щойно почула про зниклих кошенят.
Сіролап все ще дивився з підозрою, але Вогнелап відчув правду в її голосі.
— Я знаю, хто взяв кошенят, — провадила вона. — Я відчула його запах біля ясел.
— І хто ж це? — запитав Вогнелап.
— Кігтеморд — один із вояків Зорелома. І доки кошенята у Тіньовому Клані, їм загрожує величезна небезпека.
— Але ж навіть Тіньовий Клан не наважиться зашкодити кошенятам, — заперечив Вогнелап.
— Не будь таким упевненим, — промовила Жовтоікла. — Зорелом має намір зробити з них вояків.
— Але ж їм всього лише три повні! — видихнув Сіролап.
— Це не спиняло його раніше. Він тренував кошенят, як юнацтво, відколи став провідником. У п’ять повень він уже виряджав їх вояками!
— Але ж вони надто маленькі для бою! — запротестував Вогнелап.
Та в голові у нього зринули недорослі новаки, яких він бачив на Зборищі. Вони не були недорослі — вони були кошенята!
Жовтоікла скрушно прошипіла:
— Зорелома це не обходить. У нього є вдосталь кошенят на м’ясо, а раптом вони закінчаться — завжди можна вкрасти ще! — її голос сповнився люті. — Зрештою, ми говоримо про кота, який повбивав кошенят із власного Клану!