Вискочила з ліхтарем — біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся — солома. Куртка — матроський бушлат, комір підняв — тільки очі з-під нього.
Заклякла, знітилася лише на мить.
— Я тут помираю без тебе! — раптом вигукнула гнівно. — А ти…
Кульгавий насупився збентежено — геть не розумів, чого хоче від нього дивна дівчина. Плечима знизав.
— Що?! По шпатель прийшов? А нема!
— А де?! — відкрив врешті рота.
— Викинула! Піди пошукай!
— Піч подивлюся… — буркнув. — Потім пошукаю.
І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці — лясь!
— Хіба я тебе кликала?!
Кульгавий зупинився біля дверей.
— Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити.
— Сама впораюся!
— Як знаєш. — Очі відвів, пішов до хвіртки.
Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.
— Стій! — вигукнула. — Добре! Подивися…
Принюхалася: п’яний? Ніби ні…
— Тільки мені платити нічим! — кинула зухвало.
— Та добре… — відказав Горох.
Драбина так і лишилася надворі.
У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти. Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася тихцем: при дні лице Толі Гороха видавалося засмаглим, не сірим, відтіняло солом’яні патли. Гострий ніс із горбинкою — наче бився й дістав по носу. Скули стирчать. Злий? Хіба?.. На Оуена Вілсона у фільмі «Він, я і його друзі» схожий: на зріст такий же. На молодого худого Оуена Вілсона.
Збентежилася: серце гупає, нитка-судинка на скроні пульсує — ну, що зробити… щоби пихи не втратити, а він залишився?.. Так, ніби сам захотів, бо цей йолоп… не хоче. Майці начхати… Може хоч зараз знову нахабно кинути: «Хочу тебе!» Та хтось прискіпливий-горделивий усередині супиться: «Ганьба…» Аби сподобалася, кульгавий би щоночі повертався! А він за тиждень… піч завітав перевірити. Не сподобалася?..
— Ти… пічник? — запитала врешті.
— І пічник. — І голови не повернув.
— Ще хто?
— Усе можу…
— Геть усе?
— Так…
— Що ще?
— Усе.
Він знущався! Кидав слова горохом — клацали, відлітали без користі.
— А я… нічого не вмію!
Розгнівалася. До біса! Обійдеться! Секс — фігня! Тої ночі, коли кульгавий сумирно погодився — та добре! — без жодного слова й стогону оволодів Майкою, гострий біль у животі раптом зник, хоч Майка віддавалася незнайомому п’яному хлопцю з мазохістським бажанням зазнати стільки болю, щоби уже не витримати, померти… А біль зник. І тепер… Майка знову жадала тих ліків. А він… знущався.
— Та добре… — почула.
Як перемкнуло.
— Ідіот! Що тобі «добре»?! — визвірилася. Підскочила на тапчані — кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. — Покидьок! За кого ти себе маєш? Та пішов ти… — Не витримала, розревлася, впала на тапчан. — Ну, нащо?.. Нащо те все… Іди вже геть… Піч! Най би вона провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого…
Кульгавий розгубився. Закляк біля печі — руки в сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.
— Ти…
— Не треба! Нічого не треба!
— Та добре…
Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука — сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» — послала крука подумки.
Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.
— А пофіг… — Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити сонце — не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне, лагідне… Марно. Ну й пофіг…
Скільки часу спливло? Дивилася на крука — прилип, не злітає. Невже печива мріє дочекатися?
— А пофіг… — Не зрушила.
І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом, підвела голову й побачила Гороха — тягнув до хати повні руки дров.
— Що ти робиш? — Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на хлопця байдуже — от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на душі стало — ані сплеску.
— Кашу пшеничну на салі тобі запечу, — склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив — очі відводив.
— У мене немає сала. І крупів, — відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.
— Із собою прихопив, — мовив Горох.
І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.
— А може, ну її, ту кашу? — зазирнула в болотяні очі.
Він не здивувався. Кивнув напружено.
— Та добре, — сказав.
Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майці стрільнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби відчувати — не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить… Вуста спраглі, німі. Як… до нього дотягнутися?.. Руки наштовхуються на пружні хлопцеві м’язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як… до нього дотягнутися?..
Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…
Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.
— Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…
Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом — кладе долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер… Та за мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в дивний світ, де думкам існувати — зась, тільки почуттям. Тільки…
Заварилася каша… День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні — так би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?
— Не встану, — Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?
Толя натягує порепані джинси, суне до печі.
Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину, прикладає долоньки до живота — не болить! — раптом горлає несподівано навіть для себе:
— It’s been a long time since I came around…
Горох озирається.
— А кажеш, нічого не вмієш робити. — І краплі іронії не розчути. — Співаєш гарно.
— То слухай! — гнівається. І ще голосніше: — Минуло немало часу відтоді, як я прийшла…
— А далі?
Майка замовкає, усміхається тоскно.
— Я прийшла… Чого тобі ще?!
— Нічого. Мені більше нічого не треба, — відказує Толя так серйозно, що Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі: що ти щойно ляпнув? Навіщо?
Горох підкидає в грубку дрова.
— Ти куштувала кашу з печі?
— Ні, — бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.
— Зараз спробуєш.
І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка… по кімнаті… Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться — кружляти, кружляти… І раніше траплялося, та тоді… у чужому просторі чужа рука чемно подавала Майці одяг — бітте! А тут… У власній Майчиній хаті хай би хто зважився! Кружляла кімнаткою — гола, гаряча…
— Не вдягатимуся сьогодні! — Горохові.
— Та добре… — Поставив горщик із кашею на стіл. — Ти поїж…
Сиділа на тапчані біля столу русалкою — ніжки під дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме — ось вона, поруч.
— Поїж! — йому.
— Не хочу.
— Дарма!
— У тебе дров на добу, — відповідає стримано. — Завтра візьму підводу, привезу.
Майка насторожується. Майка чує інше: «Уже піду…» Зиркає у вікно: ніч. Ні… Хай не йде!
— А… Нащо? — шепоче. — Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.