Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново, за шапку і з хати.
— І куди? — Оксана йому.
— Розмову серйозну до кума маю, — відповів Галаган. — Невідкладну…
Петро Реп’ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні — колись кавово-молочної двадцять першої «Волги». Тома вже разів двадцять кликала: «Кинь, іди до хати», — та Петрові кортіло ще сьогодні побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки мотильнула головою в бік майстерні:
— Там він, чорти б його… І тільки здумай йому наливати!
— Дякую, Томо, — навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.
Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено.
— Ні, куме, — відказав. — Сьогодні я пас.
— Ти, бачу, вже повний пас! — зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів — думає.
— Ти чого? — здивувався Петро.
— Ліки для тебе знайшов, — видав кум.
— Та я ніби не хворий.
Галаган на Реп’яха з підозрою зиркнув.
— Ну… То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим. Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки — останнє діло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищі.
— Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку шукаєш чи цю… альтернативу? — усміхнувся Реп’ях.
— Ото ми ще про мене не базікали! — психонув Галаган. — Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої тої!
Реп’ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:
— Питала?..
— А там, куме, повір мені — без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки — знову молодий!
— Як це?
— А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать… І що ти думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав. Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.
— Так ти про цю… Про дівчину?
— А ти за кого думав?
— Ні за кого… — Петро брови звів, очі додолу.
Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.
— Ти, куме, теє… Не панікуй! — постановив. — Будемо вирішувати твою проблему… по-тихому.
— Яку ще проблему? Нема в мене проблем.
— Та досить уже! Кажу ж — знаю!
— Що?
— Що Томка тобою в постелі геть незадоволена.
Реп’ях вухам не повірив.
— Здурів?!
Галаган усміхнувся гірко: мовляв, я тебе, куме, у біді не покину. Поклав руку на Реп’яхове плече.
— Мовчи… Я ж розумію… Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне одному жалітися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик — є надія.
Реп’ях на Миколу зиркнув розгублено.
— Звідки ти взяв… Що Тома…
— Не один біс? Ти в корінь дивися! Бо я так собі думаю… Треба діагноз перевірити. На інших жінках. Одна незадоволена жінка — то ще не злочин, а тільки прецедент.
— Ти що пив? — спитав Реп’ях із підозрою.
— А-а-а… Знову ти за пусте, — насупився Галаган. — На хутір іди. До тої городської розпутної, бо вона не просто так по хаті гола ходить. Заманює, сучка! Влаштуй перевірку власному організмові. Як не подіє — будемо інші шляхи шукати.
Тома тільки про городську розпутну почула. Саме до майстерні обережно наблизилася, завмерла, у щілину за кумами спостерігає.
— Не треба вона мені, хоч би й сама за руки хапала, — сказав Петро. — Є мені де заряджатися… Додому йди, Миколо. Усе діло зіпсував дурними балачками.
Галаган так розгнівався, аж вуха почервоніли.
— Це ти мені?! Мені?! І пропадай! І щоби в тебе не тільки на Томку, щоби в тебе на жодну жінку у світі член не встав! І до хати моєї не наближайся на сто метрів. Стрілятиму без попередження!
— Стрілялку спочатку купи, — буркнув Петро.
Тома ледь встигла відскочити: з майстерні вилетів розгніваний Галаган, не помітив кумової дружини, красно виматюкався в ясну ніч, попхався з двору.
Тома зазирнула в майстерню — чоловік сидів на ящику, спустошено колупав нігтем край блискучого відчищеного крила. Плечі опустив, ніби гнітом їх придавило, зітхає, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як та баба Горпина: удвох війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали, і тут удвох впораємося?.. Аж вилаялася подумки: єдина відрада — на інших Петрові начхати. Тома на власні вуха то почула.
Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову. Виробнича травма у вигляді зламаної ноги не дала змоги дільничному ще на Різдво нагрянути на Лупин хутір із терміновою перевіркою наявного її контингенту, та оперативна інформація стосовно нової мешканки стікалася до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя зазирнула провідати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дівча, що й очі б її не бачили. А невдячне, а ліниве, прости Господи! А безруке — і з грубкою впоратися несила! Реп’яхова Тома принесла Полкановій Зої дві кофтинки на вибір, плювалася на дівчину:
— Проститутка якась… Помада як стоп-сигнал. Такою тільки хвойди мажуться. А нахабне… Чи обікрала когось і ховається, чи ще чогось гіршого утнула. Кажуть, гола по хаті ходить… Отаке стерво до нас прибило.
Полкан і сам дивувався: що молода дівчина в селі забула? Сільські хати через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружні пари середнього віку й старші люди. Були й молоді сім’ї, але щоби городська дівчина сама-самісінька в лісі оселилася, так дивина. Гамірливі столичні компанії виривалися сюди на шашлики у вихідні, засирали ліс пляшками і галасом, із натхненними посмішками поверталися до столиці. А ця, виходить, осіла, щоби хронічно їм тут гадити?.. Гримнув на односельців — більше на бабів, що вони любили язиками плескати:
— Дивіться мені уважніше… За лахудрою тою. Ще красти почне чи якось по-іншому гроші вициганювати. Бачив я моторних таких.
Глуха неприязнь капулетцівських аборигенів до Майки докотилася до Лупиного хутора за місяць. Спочатку Валерій Михайлович Троянов наслухався пліток, як повертався до хутора з наукової конференції в Чернігові, потім Санджив у Добриках зустрічав групу йогів, що вони час від часу влаштовували тренінги в його барлозі, і перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало:
— А що… дівка та, що в Петра хату купила, червоного ліхтаря вже на ґанку повісила?
— Нам усім ясного сонця вистачає, — відповів Санджив і, коли Галя взялася пояснювати ідеологічному толстовцю, яка зараза поряд із ним оселилася, тільки погладив поштарку по долоні: «Ну, нащо ви власну енергетику псуєте? Усміхніться… Ви ж добра…»
Ніяк не бажали городські сільських підтримувати!
На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор і сірники Уляна завітала. Капулетцівські баби не церемонилися, обступили жінку: «Як там сусідка ваша?» Такого про Майку наговорили — Уляна вухам не повірила.
— Дарма ви дівчину ображаєте, — засмутилася. — Нічого поганого за нею не помічала.
— А гарного що?! — спитала Тома.
— Хату до ладу привела. Я думала — ніколи той бруд багаторічний не відмити, а вона навіть цвяхи в стінах повідчищала. Блищить усе.
— А на життя чим заробляє? Як ото раз у мене за царя Гороха п’ять шоколадок купила — відтоді її не бачила, — відрізала Тома. — А з голоду, кажуть, не попухла. Хто ж її там годує? А? З якої такої ласки?
Уляна й гадки не мала, як Майка виживає, та й на поталу капулетцівцям віддати сусідку не схотіла.
— І я дівчині допомагаю, і Валерій Михайлович, і Сашко, — відказала упевнено, навіть не усвідомила: останню краплю дьогтю щойно додала.
— А я казала: захребетниця! — авторитетно заявила Полканова Зоя.
— Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! — Тома аж руками ляснула од роздратування. — А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають — городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут — на тобі! Цаца об’явилася!