А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, — біла-білісінька, — поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині — порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, — котилося передбачувано вкрай, — Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?
Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому — зморена, спітніла, — залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:
— Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…
Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково — білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…
Від спогадів — гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження — спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.
Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку — сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.
Ніч — проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.
— Це вам. Із Різдвом…
Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.
— Дякую… — ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. — Повечеряємо?
Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.
— Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.
— Знову каша. — Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.
Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.
— Класні свічки!
— То мій заробіток.
— Самі робите?
Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.
— По чарці? За Різдво?
Густий кагор по мізках — дзень! Розвезло, розчервонілася.
— Уляно… Ви звідки?
— З Києва.
— Невже тут краще?
Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.
— Син? — питає Майка.
— Син.
— У мене теж… Мати. Була. — Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. — А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте — я пальці попекла!
Майка здирає носовички з долонь — дивіться, не брешу!
— У мене китовий жир є. — Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. — І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. — Обмотує пальці носовичками. — Краще?
Майка дивиться на Уляну розгублено.
— Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?.. — Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.
— Ні, — хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.
— Каліка… Чому він каліка? — питає гостя.
— Не знаю. Я ж не тутешня.
— Чому ви тут?
— А ти?
— Я?! — Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?..
— А я — назавжди, — усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася — тільки до наступної п’ятниці. — От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!
— Не питатиму.
У кімнатці — тиша. Тільки дрова в печі потріскують.
— Ще по чарці?..
— Хочу! — Майчин язик — поперед думок. — А ви… Теж назавжди?
— Ні.
Майка лякається.
— А до літа… будете?
— Буду.
— Добре… Мені — щоби ви до літа…
— Навіщо?
Майка знизує плечима.
— Та так… — Дивиться на янголятко з ненавистю.
— У нас тут сусіди добрі, — чує Улянин голос. — І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…
— Піду! — Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?
— Можеш у мене заночувати, — пропонує Уляна.
— Не можу. — Майка натягує пуховичок, суне до дверей.
— Зачекай! І я для тебе гостинець маю. — Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. — У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.
Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.
— А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?
— У нас тут спокійно, — відказує Уляна. — Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш — не доберешся.
— А як я закричу… ви ж почуєте? — уперто перепитує Майка.
— Почую.
— Добраніч…
Майка брьохає до темної сірої хати — холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?..» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки — жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…
— Куди всі поділися? — Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі — брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!
Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки — як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?..
Матюкнулася на рудого облізлого собаку, — застиг за метр, в очі заглядає, — винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?.. Ти — Чапай, я — Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!