За методіївцями пішли інші. Драгоманів відмовляв Україні самостійних, відмінних від інших, зовнішніх політичних стремлінь, і тим самим, потреби власної державности. Для нього Україна не була окремим політичним організмом з власними завданнями. Між “національними задачами” України і паразита (Росії), що сидів на ній, не було (гадав він) жодної різниці. Тут був не паразитизм, а була симбіоза, бо “московське царство всетаки (sic!) виповнювало елементарні географічні завдання України”. Призначенням України було стати знаряддям державної волі іншої нації (Росії). В 1878p. царський уряд прямував лиш до того, “до чого стремів сотки літ російський нарід…, в лиці козаків українських, а потім донських”85. Отже, “в лиці” російських царів український нарід виповнював свої завдання, а “в лиці” українських козаків – російський нарід свої, точнісінько так, як “в лиці” татарів українська “чернь”, а “в лиці” об’єднаних слов’ян – український “нарід”, – виповнювали свою історичну місію, і клали підвалини під українські державницькі традиції… Повна ідилія, мішанина така туманна, що кращої не знайти для “об’єктивного” розуму провансальця.
Власні державно-правні ідеали для України були “тепер річчю остагочно пережитою всіма освіченими українцями”86. Не тільки що здійсняти, а навіть просто пропаґувати незалежництво, як ідею, було непотрібно. Що означав національний афект, без-мотивний гін до життя і його найвищих форм в порівнянні з тим, що “вирішив” розум “освіченого українця”? Коли край не мав жодних самостійних політичних аспірацій, – то одиноким його завданням була, очевидно, лиш маленька направа існуючого, зрештою, цілком догідного стану симбіози. Коли б Драгоманів виходив в оцінці російсько-українських відносин з факту паразитства, а не симбіози, – (як він це робив у відношеннях австро-слов’янських і турецько-слов’янських), – він ніколи не міг би прийти до ідентифікації інтересів паразита і “господаря”. Але він вірив що “тепер вже люди переросли державні спілки і прямують до якихсь інших”, він вірив в ідею симбіози, а вона вимагала іншого погляду. Так прийшов Драгоманів, а за ним всі його колишні й теперішні прихильники, до думки, що збільшення великодержавної потуги держави паразита на українськім тілі (Росії) є в найживотнійших інтересах нації-“господаря”, ідея, яка й досі покутує в головах наших соціялістів та монархістів і яка не знає мабуть аналогії у визвольницькій ідеології жодної іншої нації.
Завзятим пропаґатором ідеї симбіози став по Драгоманові чоловік, якого ім’я було від початку ц. в. аж до 1918p., символом українства, М .Грушевський. Для нього також ідентичність зовнішніх інтересів України й держави паразита, незалежно від форми правління в ній, була аксіомою. “Співжиття” обох організмів національних ні в якому разі не треба було розривати, лише в найвищім разі, трохи змодифікувати; сам стан симбіози лишався і повинен був лишитися, протиставляючи себе іншому світові, ворожому як нації “господарю”, так і паразитові. Називався цей стосунок між обома національними організмами різно, – раз “автономія”, то знов “федерація”, то навіть “союз” двох зовсім “самостійних” членів, – але все ж це лишалися члени одного цілого, зв’язаного почуттям взаємної любови й солідарности, а інший світ мислився лише як протиставлення до них обидвох. Інтереси цих “самостійних” членів ніяк не суперечать один одному. Твердити протилежне можуть хіба “люди нетямущі… або вороги свободи”. Те, що кожний з народів чи країв, членів цього союзу має своє державне право, сам являється державою, зовсім не послаблює їх потягу до спільного державного зв’язку. Росіяни повинні зрозуміти, що не гальмувати організаційної енергії українського народу їм треба, не обмежувати її, а власне дати всяку змогу розвиватися їй вповні87. Так навіть наймудріші українські провансальці органічно не були спроможні вийти поза межі “симбіотичного” погляду на світ. Для них навіть самостійність виключає всякий сепаратизм. Поняття, що відбігають від зачарованого кола понять зв’язаних з ідеєю симбіози, – є поняття трансцендентні для українського провансальства; воно не те що їх рішати, а навіть і ставити не в силі. Воно органічно не в силі зрозуміти, що кожна, в тім числі національна, species має власну волю; що поняттю незалежної нації іманентне стремління до окремого зовнішнього політичного ідеалу. Для провансальців самостійність краю здійснюється ніколи contra, лише cum, лише з поміччю ворожих сил, ніколи vi, а завжди consilio.
І навіть в ті рідкі моменти духового просвітку, коли провансальці пробували вийти поза тісні межі свого світогляду, коли додумувалися до закону експансії нації, до суті поняття держави, як до чогось “загального”, що стоїть над усім “поодиноким”, що стремить до активности на зовні, навіть і тоді вони інакше собі цю експансію не уявляли, як тільки щось несамостійне в методах і напрямку. Українська нація мас розширитися (признають вони часом), але конче в тім самім напрямку, що й нація-паразит: маю на увазі нудні й наївні розмови про Зелений Клин, Сибір і т.д., які ніби не дозволяють Україні ніяким способом рахувати в своїм розвою лише на свої сили.
Не зійшли з цієї точки погляду й наші українські напрямки, як праві, так і ліві. Своєю реакцією проти анархістичного “демократизму” права течія, як Кулішівщина і хліборобське “державництво”, безперечно мала певне значення в розвитку нашої національної ідеології, але й ця течія не піднеслася над ідеологію симбіози. Для “Хліборобської України” тісний союз з Москвою був необхідним ще за Б.Хмельницького; за цим же ж союзом ніби промовляють поважні тактичні причини міжнародного характеру і в наш час. Для правих течій справа самостійности чи “федерації” була питанням не засадничим, а тактичним88. Хлібороби-державники уважали випадковий, ним самим пізніше жалуваний, крок Хмельницького (унію з Росією), за “необхідний для України”. Точнісенько так, як і Драгоманів, для якого “присяга Б.Хмельницького цареві… була етапом не тільки природним, а й цілком національним”89.
Симбіоза з Росією (“союз”) це “категоричний імператив” української національної політики. Як зовсім незалежний політичний чинник у світі, Україна для хлібороба-державника така сама нісенітниця, як і для соціял-махнівця. Вона є лише авангардом “руського (?) Сходу в його обороні як перед західньою демократією, так і перед азіятською охлократією” з тією різницею, що до цієї західньої демократії Україна ставиться зовсім ворожо, як до чогось чужого, тоді як відношення до “азіятської охлократії” є “домашній спор славян между собою”, внутрішня справа “Руського Сходу”, що вимагає полюбовного вирішення між “Великою” і “ Малою Руссю”. Відродження України має й тут наступити не контра нації-паразита, лише спільно з національним відродженням всіх трьох Русей”90. Це лише в гнилім Заході народи, що визволялись, мусіли розривати існуючі зв’язки з іншими, виступати проти державних ідей, що тяжили над ними (отаманської, австрійсько-угорської); в Росії було інакше, тут визволення нації не могло йти до повного відділення від нації пануючої, навпаки, воно повинно було скріпити великодержавне становище пануючої нації, бо, як писав Тютчев, “умом Россії не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россію можно только верить”: і в неї вірили наші “державники”.
Вірило в неї й наше “демократичне” і “соціялістичне” українство 1901-1918 років. Вірили в неї і праві, в “братній по крові, духу (а деж азіятська охлократія?) і культурі нарід великоруський (?)”, вірили, що “три братні (?) нації заживуть у спільнім братерстві. Треба лиш, аби “хліборобська Ве-ликорусь” (?) стала “державою земельною, а не кочево-експансивною, не ворожою, не небезпечною нам”, бо лише випадкові причини (невідповідна система уряду) псують відносини між народами, призначеними до мирного співжиття, до тієї чи іншої форми симбіози, яку лише шовіністи уважають за відношення паразитства91.
Так само як праві, цю “велику ідею” пропагують і ліві; для них “суверенність – це повне виявлення волі, але це не сепаратизм”. Слідом, за своїм головним ідеологом, вони признаються, що “серед нас нема принципіяльних ворогів федеративного начала в державнім будівництві”. Для соціялістів усяких гатунків найвища ідея, це “через самостійність до федерації”; і то до цієї уступки ідеї самостійности вони прийшли лише через фактичний, помимо їх волі, доконаний розпад Росії. Коли б до нього не дійшло, максимальним їх гаслом було б “через автономію до федерації” Вони чулися “живою, органічною частиною Росії”92. Як для правих Україна була лише пханим чужими руками “аванґардом” Росії (“Руського Сходу”), так аванґардом тієї самої Росії (“аванґардом революції”) була Україна і для соціялістів: іншої ролі вона не мала в їх очах. Їх найбільшою журбою є те, що здоровий інстинкт європейських націй викреслив з порядку денного найважливішу для політичних Манілових “справу національнодержавного симбіозу”. А нагода була така гарна по війні, і здійснити “прекрасну щею” було так легко! Треба лиш було, щоб “мирова конференція… консеквентно та однаково супроти всіх визволившихся народів (дурничка!) перевела раціонально перебудову майбутньої Европи”, от як переводиться раціональне угноєння рідної скиби, “під національним поглядом”, бо остаточно ніякий нарід не потребує жити коштом другого, або загрожувати іншому, лиш всі повинні жити в мирі і злагоді93.