Через це то звертався він вороже проти всякої далекосяглої політики, що виховувала б маси до “останнього бою”; ставлячи понад усе хвилеві концесії, хоч би й зі шкодою для кристалізації революційної ідеї. Він слабо розумів зв’язок ширшої національної програми з одиноко важними для нього cпpaвaми просвіти й пасовиськ. Що тодішні національні сили України не дозволяли на активне поставлення ширшої програми, що для того треба було спершу провести журавлину підготовчу роботу, – це була лиш вимівка. Бо ніщо не перешкоджало дійсному прихильникові ширшої національної програми, бодай у пропаганді, зв’язувати її з потребами дня й з буденними інтересами мас, як це він сам робив, напр., з ще більш абстрактною й віддаленою ідеєю соціялізму.
Він попросту не розумів цих дальших цілей. Для нього такі, напр., слова як “право державне руське” – “темні”, а що здійснити це право не можна було “у 1, 2, 3 каденції”, то й не повинно воно було стояти в політичній програмі. По думці Драгоманова “на Україні патріоти шкодили руськоукраїнській справі своїми нетерплячими виступами за самостійну Україну супроти москалів, котрі то виступи поверталися проти всякого розвою руськоукраїнського”122. Як чується в цім кредо нотки старого українофільства, яке хотіло “примирить с собою правительство” і уважало, що всякі яскраві національні постуляти лише шкодять справі нації, бо звернуть на неї і на льоялістів гнів всесильних, від яких, лише від них, кожний опортуніст чекає для себе рятунку. Далекі ідеї (як самостійність) могли б бути осягнені лише “всесвітними катаклізмами”, на що ж, отже, було їх пропагувати?
Адже ж “реальний” політик з катаклізмами не числиться, і… не любить їх, уповаючи більше на “нормальний біг подій”, на “поступ”. Віра в “ката-клізми”, це ж була та сама віра в революційний зрив, у скоки, а це перечило законові “еволюції”. Виступати з революційними націоналістичними ідеями значило б бавитися в “пророків”, а цих Драгоманів органічно не терпів тому, що мало було в них “гуманно-альтруїстичних думок”, так шанованих політичними “веґетаріянцями”, а за те багато “скаженої злости проти тих, хто не приймав віри пророків і апостолів”123; бо таке безоглядне віддання своїй ідеї вражало вилоялену від усякого сильною почуття плоску душу провансальського філістерства. Простіше йти до своєї мети через “просвіту” й “рівні права” всіх горожан в державі, які вже тоді й встановляють собі громадські порядки, які схочуть, і запровадять “коли не райське життя, то в усякому разі досить благополучне і щасливе”124. Це “благополучне і щасливе життя” народа-раба під опікунчими крилами народа-завойовника й було ідеалом драгоманівщини.
Свою опортуністичну тактику пропаґував Драгоманів і в Галичині. Тут, він думав, далекосяглі національні програми вже тому були непотрібні, що коли б шляхта мусіла уступати панування в краю “народу”, то “впала би в Галичині і примусова польськість, котра не має другої підстави, крім у шляхетстві”125. Як у Росії треба було ховатися зі своїми кінцевими ідеалами, аби не залякати москалів, так і в Галичині він протестує проти висунення чисто “маніфестаційного” гасла поділу краю, бо тим українці “відіпхнули б від себе своїх найприродніших союзників, польських хлопів”, а крім того відвели б увагу самих українців від “реальних” щоденних, буденних справ. Для нього є догмат, що “Русинам безпремінно треба стреміти до згоди з Поляками, як і з другими сусідами” і він вітає слова гр Ю.Чарторийського, що мовляв “нетреба багато говорити про Відень і Київ, а треба зайнятися щиро нашими справами краєвими”126. Інтереси “працюючих мас” (думав він) усіх народів однакові, отже людям, що ті “інтереси боронять дуже легко було б зговоритися між собою, коли вони тілько не згадуватимуть ні про Польщу, ні про Русь Божіюмилостію ”127. В цім і було оправдання (для нього і для всіх соціялістів і радикалів) їх ворожого відношення до ідеї самостійности та інших “абстрактних” ідеалів, оправдання їх опортунізму; займаючись лише “справами краєвими”, народною просвітою й економічним подвигненням люду, уважаючи ці справи за одиноко важливі, – він замикав очі на великі цілі нації, на принцип влади (без якого всі тамті справи на ділі висіли в повітрі) і тому з легким серцем проповідував угоду між “трудящими масами”, яка на ділі була угодою з існуючим політичним становищем. Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без віри, бо “віра заводить незгоду між людьми”128, “лише (писав він) цю горожанську боротьбу (в Галичині) треба… вести для уникнення докорів в такій самій несправедливості, яку ми докоряємо полякам і жидам, під другим більш людським прапором, а ніж релігійний і національний фанатизм”123… Іншими словами, боротьба в ім’я якоїсь ідеї без любови до неї, без ненависти до ідеї чужої, без того, без чого не обходилася ні одна боротьба живих ідей на світі. Пісна філософія політичного євнуха…
І навіть ціле його так зване европейство, яке протиставляв він російському бунтарству, було в суті речі протиставленням російсько-ліберальної “постепеновщини” – ідеї всякої революції, якій не чужа була й Европа. Він протестував проти агітаційного тону політичних брошур і картав Марка Вовчка за її “українські бунтарські проклямації”130. Отже драгоманівщина була “подібна” до Кулішевого “державництва”, яке протестувало проти всякого нарушення “ладу”, хоч би й чужого, хоч би в ім’я національної ідеї. Він властиво не мав ніякої національної політики, бо завше застерігався якнай-виразніше, що при означенні головних ліній української політики треба виходити не з інтересів нації, лише одиниць, кляси або провінції. Так само він скептично ставився до унезалежнення Ірляндії, бо вільна Ірляндія “кривдила б” ульстерців; так від’ємно висловлювався і проти можливого прилучення угорської Руси до України, бо вона не зв’язана з нею економічними інтересами131. За рідну школу змагався він, виходячи “з педагогічного, а зовсім не з національного принципу”; за автономію знову не з національного, а з погляду засад децентралізації, і т.п. Скрізь і завше старанно ховав національний момент. Нація в нього не була підставою жадної політики. На її місце вступала “демократія”, “одиниця”, “народ”, який мав перемогти не виявленням “націоналістичного” афекту, лише – пропагандою і просвітою!
Ці думки були лише публіцистичним перелицюванням проповіді наших Кирило-Методіївців, що знали також лише мирні засоби – виховання молоді й освіту; які думали перетворити Росію Миколи І. в оперту на рівності і братерстві Федерацію Слов’ян.
Розвинути ті самі думки припало на долю учня Драгоманова, другого професора, який домінував над думками офіційного українства аж до 1918 p. – М.Грушевського. Автономію України (яка, звичайно, є “спільний інтерес України і всієї Росії”) треба здобути (в момент революції!) “з можливим спокоєм і розвагою”. Найважніше в світі, щоб автономія здійснювалася “не прихапцем, не серед боротьби, не в розпалі змагань”132 (пор. драгоманівську “постепенність” і осудження “фанатизма”!). Це тим легше осягнути, що деякі з українських постулятів “безсумнівні для всякої, просто тільки гуманної і культурно настроєної людини”133. Треба було її в тім лиш належно переконати, – боротьба була не потрібна… Людині з цими поглядами довелося стати на чолі революційного українства. Його думками жило ціле офіційне українство, почасти живе (вже не як офіційне) й досі. Українство мало перемогти своєю “внутрішньою ідейною правдою”, як думають про свою ідею квакери і духобори. “Ідейне” українство (між 1905 і 1914) на Наддніпрянщині вірило, що коли в світі ще панує “кулачне право”, то це забуток старовини, який треба знищити, а не самому ним послуговуватися. Є два націоналізми – “добрий” і “недобрий”, “поневолених і пануючих”. “Націоналізм перших – ворожий насильству… є творчий і поступовий. Націоналізм, що виступає в імені пануючої нації – виявляється в подавленні всякої іншої нації, спочиває на праві сильного”134. Отже завданням українського націоналізму (“поступового”) було побороти “внутрішньою ідейною правдою” – насильницький націоналізм, при чому завданням “поступового” націоналізму ніколи не може бути “підривати взаємне довір’я” між обома націоналізмами, ані опиратися на “праві сильного”. Українські ідеї властиво є до прийняття для всякої “дійсно поступової людини в Росії”, для “дійсно державно мислячих” груп, спершу – царських, потім – комуністичних135.