Великою помилкою було б думати, що цей принципіяльний опортунізм в тактиці властивий лише ідеологам українського “провансальства” з року 1905; такий самий був цей опортунізм і по 1917, коли лише проти волі, змушений фактами, мусів змінити свою угодову тактику, але не вмів надати їй розмаху й потрібної для моменту неприєднаности. Помимо своєї фразеології, і соціялістичне українство терпіло на ту саму недугу. Це відноситься в першій мірі до найстаршої української партії. Героїчний період цієї партії був від 1900 до 1906, себто, доки вона ще не стала соціялістичною, доки була РУП. Пізніше партія поволі перемінюється в групу, якої завданням є вести свою партійну працю, не викликаючи революції, лише стараючись стати на її чолі, коли вона вибухала, і шукати знов пристосувань до всякого status quo який би короткотривалий він не був. Це відноситься до тактики партії в соціяльних питаннях (для партії найважніших), і ще більше до питань національно-державних (для партії другорядних). Властиво цілий час свого існування в партії безперестанно було актуальним питання… про потребу її існування, як окремої організації, а не частини чужої, російської (“Спілка”, Обласництво, Ліквідаторство, тощо). Партія не могла внести до своєї програми гасла самостійности, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за “науково обґрунтовані і доказані тези”, чого не можна, нібито, було сказати про тезу самостійности. Для соціяліста на першому пляні все було його вульґарне розуміння “об’єктивного ходу історії”. А той “об’єктивний” хід оправдує твердження, “яке, виходячи з тісного зв’язку України з великоросійським (?) ринком, відкидає можливість існування економічної самостійности України”.146
З цієї точки погляду на право нації на самовизначення партія не зійшла аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сантимент українських мас, (якого партія не розуміла), який не хотів нічого знати ні про “розвиток капіталізму”, ні про “наукове обґрунтування” національної революції, ані не мав страху властивого соціялістам рішати питання рубом. Але й це “навернення” сталося не відразу: перш за все старі діячі партії стреміли справу українську зв’язати з “ділом демократії всіх народів Росії”, а одна закордонна організація цих діячів, що повстала під час 1-ої світової війни (хоч і під іншою маркою), проклямуючи, так довго поки існував царат, безуслівну самостійність, по революції за базу своєї тактики взяла “надію, що Україна не стріне жодних перешкод у творенні свого національного життя” – з сторони кн. Львова, і Керенського147… Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, “законів” суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціялізму українського “не можуть тепер… з’єднати українського пролетаріяту”, то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. “Бо коли російська революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів ми не сподіваємося стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни148. Розвиток капіталізму, російська революція – ось були ті сили, від яких робив наш соціялізм залежним не здійснення, а навіть поставлення лише, як свій постулят, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що “тепер” не вдалося для неї з’єднати мас… Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного пляну партії всі питання, яких не можна було полагодити “в 1, 2, 3 каденції”: одна психіка, той самий посібілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціялістичний нічим не різнився (крім фразеології) від “буржуазного”. Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам’ятній записці ґен.Денікіну)149 головну вагу в тактиці клав на конечність “усунути недовір’я і неприязнь” та “антагонізм між двома рідними народами”, то тієї самої тактики тримався й український соціялізм, лиш заміняючи слово “народи” словом “пролетаріят”. Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є “сприяти” українському націоналізмові, уникаючи “непотрібної й небажаної боротьби”, то на тій самій точці стояв і наш соціялізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціяльній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за “демократією”, за чужоземним імперіялізмом, за совєтською системою і т. п.), за “настроями”, як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.
Блискучу автохарактеристику нашого соціялізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось “небажане і непотрібне”, бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціялістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? – Але ж їх правда в їх думці – це не є воля, що бореться з другою такою ж “правдою”, правда є спільна! І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається “за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму”? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння… Соціялісти вірили в демократію як таку”, вірили, “що нам зовсім не…фізичною силою доведеться здобувати своє право”. Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, “так логічно”, так “послідовно”, так згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: “Українці, ми помилялись… Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи… одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі”150. Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише “царі і пани”), що все можна зговоритися на вимогах “справедливости” і “спільної правди”, з якої “логічні” висновки обов’язують усіх. Що ж дивного, що соціялісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом д-ра Расселя – шляхом духового “переродження” противника? Що “революційні” соціялісти зовсім забули революційну засаду – “права не дають, права беруть”, і навернулись до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього “права” очікували соціялісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщансько-соціялістичній доктрині, примату “розуму” і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації не робили “логічних” консеквенцій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації “давня емоція брала гору над розумовими виводами і заявами”. Соціялістичні Манілови сподівалися і вимагали, – щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з “несправедливим чуттям члена пануючої нації”151. Що “принципи” всякої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки – цього прекраснодушні наші “революціонери” ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в “переродження” мозку своїх невблаганних противників.
Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за владу над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільности й переконання. І в цьому відношенні наше соціялістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства “буржуазного”. В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили “одразу, без вагань”. Інтереси їх “колишньої в’язниці” стали “їм близькими, своїми”, бо вони почувалися “органічною частиною… єдиного цілого”152, а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріюмф тих чи інших засад, а не панування яко таке, – вони радо міняли свої засади (демократію на “радянство”), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс “прагнути до захоплення влади”153. Що їх найбільш займало, – це якби таки уникнути революції, не нарушити “порядок”. “3робити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?” Їх ціллю, цих соціялістів, було “провадити революцію в організованій, продуктивнійформі ”154, “з музикою”, як казав Тичина. Нашим соціялістам треба було такої революції, яка б “здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас” і “вела б до здійснення національних постулятів”, але одночасно “не викликала братовбійчої (?) різні поміж російською і українською демократіями”; “революційне, але без вибухів”155, одним словом кажучи, милою їм мовою російської демократії, – хотіли робити революцію “во всю прыть тихими шагами”. Одиноке, на що вони “орієнтувалися”, так це “на добре, широке серце російської демократії”, навіть на чудо (“грім перемоги”), яке “зм’ягчить круте серце царату” і доведе “до парляментаризму і до волі націй”156. Такої віри трималися революційні соціялісти. В наївній зарозумілості уважали соціялістичні міщани “схоластиками” або “бандитами” тих, які вірили лише в закон боротьби, “реалістами” ж були ті “революціонери”, які мріяли про “зм’ягчення” серця противника… Свої домагання “реаліст” мав висувати “не як протестуючі домагання, а як нагадування”, бо “сумніву (в розм’якле серце противника) нема місця” в ніжній душі соціялістичного міщанина. Великі гасла революції, “свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено”. Вони вірили в ласку противника “довірчиво, безхитросно, простодушно”157. Про яку революцію тут було думати?