Боротьба взагалі, війна як її форма зокрема. Знаний англійський політик сер Джон Горст, на питання Льойд Джорджа під час бурської війни, відповів: “Ви гадаєте, що ця війна провадиться, щоб наситити наше бажання заволодіти золотими копальнями Йоганнесбургу, а Чемберлєн думає, що ми воюємо за рівноуправнення всіх білих на полуднє від Замбезі. Обидва не маєте рації! Ми вплуталися в цю війну тому, що вже протягом більш як одного покоління не було спуску крови і людська природа не могла цього довше витримати. Війна була конечна, і коли ми не встряли б у суперечку з бурами, то мали б поважнішу боротьбу з якоюсь з континентальних держав. Ніколи досі не було такої довгої мирної перерви…” Англієць Балдвін, якого мало не розшарпав лев у Африці, описуючи свої вражіння, писав: “Пощо людина наражає життя, не маючи в тім жадного інтересу? Це питання, розв’язати яке не буду силкуватися. Можу лиш сказати, що перемога дає нам внутрішнє задоволення, варте, щоб наразитися на всякі небезпеки, навіть тоді, як нема кому бити нам браво”. Це те почуття перемоги, яке огортає вояка й ловця, яке можна знайти у подорожника, колонізатора, інженера…
Воля влади, це є “розширення, втілення, ріст, стремління проти того, що ставляє опір”. Ця “воля влади може виявлятися лише при опорі: це передусім хотіння перемогти, переформувати”41. Для Ґюйо це найбільший закон життя: “Коли існує якесь загальне право життя, то таке: всяка істота, що творить (можна б розтягнути цей закон навіть на рослини), відповідає на напад обороною, яка сама є найчастіше нападол, відбиттям удару. Це первісний інстинкт, що має джерело у відруховім жесті, в побудливості живих тканин “. Він дійсно невідкличний до життя осібняка. В кожній первісній суспільності, “щоб жити, треба вміти ударити того, хто нас вдарив”42 . Для Геґеля, те велике позитивне, що покоїться на дні нашого психічного Я, що хоче себе виявити й накинути себе життю, – мусить зробити це в боротьбі і через неї. Процес “протиставлення, суперечности і розв’язання цієї суперечности … це найгарніший привілей живих натур… Те, що відразу вже є лише афірмативне, є і буде без життя так само як і те, що лишається при нерозв’язаній суперечності”.
Цю боротьбу Геґель називає “ боротьбою за розв’язання суперечности”. Для нього, як і для Ніцше, Шопенгавера, Шпенґлєра, Ґюйо та інших, ця воля життя й боротьби є та сама воля влади, панування, а “через те, що панування е щось квалітативне, а не квантитативне, як гріш чи майно, яке вже через свою природу зовсім справедливо може бути поділене”, то там, де входять у гру справи панування і влади, “зараз повстає суперечка і боротьба”43. Так з самої натури тієї таємничої волі висновує Геґель конечність моменту боротьби в цім світі. Для автора “Світа, як волі та уяви”, поиродні сили в неорганічнім світі, і різні роди в органічнім, мусять перебувати в стані сталої борні. Скрізь він бачить “бій не на життя, а на смерть між одиницями цих родів. Поле й предмет боротьби є матерія, яку вони взаїмно намагаються собі видерти, а також час і простір… Сили природи і органічні форми сперечаються за матерію, в якій вони себе хочуть виявити, при чому кожне з них лише те посідає, що видерло другому”. Ворогування неминуче, бо кожна воля існує для себе, як відмінна і протилежна іншим сила44.
Звідси випливає величезне значіння неґативного моменту кожної ідеї, осуджуваного філістрами від провансальства. Геґель казав, що ніяка афірмація неможлива без неґації; що без останньої неможливе привернення гармонії і знищення суперечности. Ґюйо підкреслював, що нема різниці між нападом і обороною; для Ніцше ця боротьба та діонізівська засада, що “розсаджуе заклятий круг індивідуалізації” (якої генієм був Аполлон), перемогу суті над явищем; побіда “ метафізичного” над “фізичним”. Воля була для нього universalia ante rem, що могла стати universalia in re (дійсністю) тільки через негацію, через боротьбу45. Те саме каже вже стільки разів згадуваний тут німецький філософ: – “Це належить до поняття живого, що воно мусить рости, що воно розширює свою владу, а тим самим мусить чужі сили вбирати в себе. У нас говорять про право одиниці боротися; в цім самім значінню можна говорити й про його право нападати: бо обидваконечні для всього, що живе: зачіпний і оборонний егоїзм не є речі вибору або “свобідної волі”, лише фатальністю самого життя … Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку”46. Ще ясніше про це сказав Ніцше: – “вільним звеш ти себе? (пише він). Я хочу почути твою думку, що володіє, не те, що ти втік від ярма. Вільний від чого? Яке до цього діло Заратустрі! Але нехай говорить мені ясно твоє око: вільний до чого”47– не тільки до оборони, “визволення” (від чогось), але й до накинення своєї волі чомусь (до чого). Напад і оборона, афірмація свого і неґація чужого. “Скрайні позиції зміняються не поміркованими, але такими самими скрайніми, лиш протилежними” – в таку формулу обняв Ніцше закон всякої еволюції, даючи перепис для укладання змісту всякої нової ідеї, яка хоче прийти на зміну старої48.
Ще глибше розвинув цю формулу Кайзерлінг, у якого читаємо: “Життя є метафізична динаміка. Конечне погодження сил тут не має ваги. Не гармонійне, лиш те, що в даний момент найплідніше, є ідеалом. Тим самим мусимо поховати багато з того, про що людськість від давна мріяла…, як ідею вічного миру або щасливого царства. Ідеал осягається лиш тим, що йдеться не дорогою погодження, лише контрапунктування, і тим осягається, що існуючі односторонності… входять в новий ритм”… В тім є “глибоке оправдання всякої односторонности”, а “тому, що світ все ж є якась єдність; тому, що акція все викликає протиакцію …, то здійснення одностороннього є найкоротша дорога для осягнення цілого. Всі великі реформатори були в великій мірі односторонні; якраз не гармонійні характери викликали найсильніші стрясення. Коли нова людськість колись прийде до панування, то станеться це не шляхом мирного всезрозуміння і порозуміння… Вона так само принесе меч, як принесло і християнство”49.
Всі революційні вєликі ідеї перемагали цим способом. Хоч би й християнство. Ось що читаємо в “Парадоксах католицизму” (Mgr. R. H. Benson): – “Який був безпосередній наслідок особи Ісуса Христа для суспільности, серед якої Він жив, якщо не конфлікти, пролив крови і руїна, які закидували Його церкві?… Не слова новітнього “гуманітариста”, модерного толерантного “християнина” падуть з уст Ісуса Христа .. . “Пїдіть і скажіть цьому лисові”, (гукав Він, говорячи про голову народу); “гроби повапнені…, гадюки! лицеміри!” Така мова, якою послуговувався, промовляючи до представників ізраїльської еліти … Чи можна собі уявити більш підюджуючу промову?… “Не дуріть себе, гукає Він модерному гуманітаристові. Я не прийшов щоби принести мир за всяку ціну; є речі, гірші від війни і пролитої крови. Я прийшов, щоби принести не мир, але меч. Я прийшов, щоби порізнити родини, не на те, щоб їх поєднати; щоби зруйнувати царства, не на те, щоб їх укріпити, щоб підняти матір проти доньки і доньку проти матері, щоб установити не толеранцію, але універсальну правду”. Він прийшов запровадити “в першій мірі царство Боже, аж потім царство цього світа; перше мир Божий, а аж потім гармонію між людьми”. Він дбав перше про революцію, а потім про гармонію (в нас журяться перше про “гармонію” і “музику”). А в Євангелії стоїть:“І від часу Ісуса Христа та до сьогоднішнього дня царство небесне здобувається силою і хто добуває його, той силоміць бере його”50. Ілюстрація до слів Кайзерлінґа, що життя, так само як і музика, діє гармонійно через дисонанс, що “Urphenomen” життєвого процесу є “нарушення рівноваги, не унісон (Einklang)”.