Ґеорґ Зіммель навіть підноситься до твердження, що “безхарактерність” XIX віку має своє джерело в занепаді впливу чуттєвої сторони нашої вдачі й гіпертрофії розумовости. Інтелект, за Зіммелем, взагалі, як і гроші, – безхарактерний, “не з браку потрібної якости, але тому, що він цілковито стоїть по той бік вибираючої односторонности… Ми жадаємо від усіх речей… означености характеру, а часто теоретична людина все розуміє й прощає. Сплощення чуттєвого життя, яке приписують теперішності в противність до односторонньої твердости і жорстокости минулих віків; легкість інтелектуального порозуміння між людьми, хоч як різно-родних натур і становищ, в той час коли така визначна інтелектуальна особистість як Данте, говорив, що певним теоретичним противникам треба відповідати не доказами, але ножем; тенденція до полагодження, що пливе з байдужности до основних питань внутрішнього життя, які… не може рішати ніякий розум, – аж до ідеї про світовий мир включно, що особливо плекається в ліберальних кругах, історичних носіях інтелектуалізму і грошевого обороту: всеце випливає, як позитивний наслідок, з цієї неґативної риси бгзхарактерности”113… Безхарактерність нашого віку, його угоди, який він вніс скрізь – в відносини між клясами, націями, поглядами, релігійними партіями, позбавивши людськість всяких ширших перспектив і плянів, замкнувши її в вузький круг буденщини; безхарактерність, яка поставила на карту саме існування нашої цивілізації, отже і на думку Зіммеля корінилася в гіперінтелектуалізмі, в “безвір’ї”, в браку фанатичної “односторонности”, емоціональности.
Не ту “безхарактерність”, яка приводить народи на край загибелі, але цю “працю для порожнечі”, ці зусилля фанатиків винагороджує історія. Їхже ж твори лежать в інтересі людського поступу, який лише їм завдячує, що це слово не є порожним поняттям. Непорозуміння твердити, що жадоба панування належить до іншого роду понять, як інші бажання; що вона неприродна… Зусилля, направлені задоволити це бажання привели до найбільш ефективних поступів у суспільнім розвою. Впливові цієї жадоби панування завдячують своє сформування великі нації. Цьому ж чинникові, підпорядкуванню великих просторів і великих мас людськости під вплив однієї регулюючої сили треба завдячувати поступ цивілізації. Великі амбіції, віра великих народів у своє післанництво, їх жадоба панування, чуттєвість їх психіки, стремління до розросту привело до притягнення цілих континентів до европейсько-американської культури. “Так само як у біології не та чи інша раса, не той чи інший організм, але органічний світ взагалі, тягне користі з боротьби за існування (опертій на жадобі панування кожної species, – так і в соціяльній сфері не одиниця,… але ціла суспільність користає з додатних наслідків динамічної активності! (її членів). Коли піонер прорубає нову стежку в лісі, він прагне задоволити особисті свої потреби, але тим самим дає засіб задсоволити… потреби всіх інших одиниць.
Так само, як за піонером, що прорубує стежку в лісі та йде нею, щоби з неї ніколи вже не скористати, йдуть інші, аж поки з стежки не стане великий шлях, так само досягнення зусиль одиниці взагалі, хоч у даний момент служать лише їй, стають початковими кроками матеріяльної цивілізації”, для всіх114. Такими діячами цивілізації були Колюмб, Васко-да-Ґама, Кіченер, перші колонізатори Америки, наші борці з кочовиками, а всіми ними гонила “жадоба панування”, всі вони були опановані сновидною ідеєю, всі вони мали щось з “очайдушности авантурничих віків” (Гоголь), всі вони проголошували “право сильного над слабим” (Куліш), про яке так основне забуло наше недолуге покоління… Бо ці зусилля (каже Сорель) в напрямку ліпшого, помимо відсутности всякої безпосередньої особистої винагороди, творять ті таємні прикмети людської вдачі, які забезпечують безнастанний поступ у світі115. Ту саму думку висловив Ворд: “услів’я, під якими розвивається життя є того рода, що… переслідування одиницями їх мети одночасно провадить до мети природи. Почування (одиниць) пристосовані до функцій” (природи)116. Природа (каже другий філософ) лиш тим чином осягає своєї мети, що вона прищеплює одиницям певне уроєння (Wahn), завдяки якому їм уявляється добром у собі те, що в дійсности є добро для роду117. Англійський історик Сільі, в своїй книзі (The Expansion of England) каже, що брітанська імперія вийшла як плід “напів свідомих зусиль маси поодиноких англійців”. Брітанець ішов у світ шукати свободи, приватного зиску, пригоди, і забезпечення від сусідів, чи панування над ними, – а коли одного ранку прокинувся, то побачив, що є властителем найвеличнішої імперії в світі…
Правда, поступ, якого джерелом є ці почування, скуповується часто кривавими жертвами. Але чи можливий поступ без жертв, і чи потрібний такий поступ без жертв? Заперечувати конечність цього поступу та його шляхів значить хотіти ніколи не рушати існуючих стосунків, ніколи не рушати того, що гниє, в ім’я “гуманности” не дотикати його пальцем… Є містичний зв’язок між “жадобою панування” одиниць і поступом: “Не треба було жадного гуманітарного настрою, щоби здвигнути Асванську греблю. Ця гребля так само мало завдячує своє повстання любові до людськости, як і винайдення серуму. Фабриканти бавовни в Манчестері хотіли цієї греблі, щоб заробити, держава їй сприяла, щоб забезпечити собі Єгипет, сер Ернст Касель позичив гроші, щоб дістати добрі відсотки, Вількокс і Барк зробили пляни, гонені мистецьким інстинктом і амбіцією. Але тепер, коли цей твір стоїть і діє, подарував він чудному вузесенькому краєві без дощу… два мільйони морґів землі і до трьох жнив щороку; два роки по відкритті цієї греблі вернув Єгипет з доходів кошти будови”118… Чи цій праці можна відмовляти її великого значіння для поступу? Чи вона не довершена гоном амбітних людей до панування і оволодіння землею та її нижчими расами? Історія не знає рівности, як і природа; є там здібні і нездібні, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того. “Право” кожної, хоч би і з “євнухськими” інстинктами, нації на життя не існує, а коли б існувало, це було б найбільш неморальною річчю в світі…
Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що “має” це право, має його! Це найліпше-в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: “бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор), але покищо він не є ознакою державно-творчої сили”119.
В тім суть і глибше значіння зв’язку між поступом і правом на нього. Бути перейнятим великою ідеєю і фанатизмом до її зреалізування, це ще не забезпечує перемоги, треба мати геній її справді здійснити! Правда, що ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет “романтичної” доктрини, яка не мала на своїм чолі фанатиків, але також не перемагала й та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч один крок наперед. Бо так само, як не може утриматися при житті й пануванні кляса, що перестала бути суспільне корисною, так само не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости. Ті раси звичайно знаходять легку синтезу між: націоналізмом та інтернаціоналізмом. Pax Romana і British Empire попрацювали здається більше, щоб зінтернаціоналізувати і зцивілізувати світ, аніж паперові інтернаціоналістичні “кастрати”. Цезар і Сесіль Родес були ліпшими інтернаціоналістами, як Ленін і Маркс.
Один з апологетів тієї теорії, пише: “Бажання свободи, про яке тепер так багато чується, це лиш відворотний бік другого бажання, так само універсального і непоборного: бажання правити іншими людьми”. Один з персонажів Фукідіда каже: “Я не картаю атенців за бажання правити іншими людьми, бо це природно; але я ганьблю інших за те, що позволяють правити собою”. Свобода все йде разом з вищістю (superiority). Нижчий, меншевартий не може ніколи мати нічого, як тільки свободу з ласки, яка остільки ж порожня як непевна. Слабі нездарні раси не сміють сподіватися, що їх… не потурбують в оселищі120. Тому то точка погляду поступу не має нічого спільного з “моралю”. Так само, як перемагають не “моральні” раси чи системи в нагороду за свою “моральність” або “терпіння”, так само гинуть вони не через “неморальність” і “несправедливість” до тих, якими правлять, лише тому, що перестають виконувати соціяльно корисну функцію. Так довго, як її вони виконують, їм дарують їх привілеї і насильства, а в противнім разі – вони гинуть. Так впав царат, не через насильство і злочини, лише тому, що його організація не потрафила охоронити великої імперії ані від ударів зі Сходу (Японія), ані з Заходу (Німеччина і Австрія). Коли це вияснилося, – привілеї і насильства пануючої кляси, які були ані менші, ані більші перед тим, раптом стали “злочинами” і царат впав. Французький февдалізм (каже Спенсер) впав в декаденцію тому, що ця система не давала вже жадних корисних для всіх наслідків, лише по-зістали лихі сторони. Пануючі кляси не виконували більше своїх функцій, хоч дальше затримували свої привілеї. Публічна влада виконувалася виключно в приватнім інтересі, – цьому власне, а не “при-вілеям”, “здирствам” і “ неморальності” завдячує февдалізм революцію, що знищила його121.