Те саме в міжнаціональнім житті. Імперіалізм це не тільки “здирство”, але одночасно виконання громадських справ, в громадських інтересах націями, покликаними й управненими до того. Є вищі і менш-вартні народи; що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють. Всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищости. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним122.
Природа не знає гуманности й справедливости, вона знає лиш заслуги й винагороди. Коли селянин не орав і не сіяв, природа не каже йому: він порядний чоловік, ми не можемо бачити його голодного… Вона каже: цей чоловік не сіяв, він не жатиме! Коли рибалка не закидує сіти в море, природа не каже: він має діти й жінку, йому треба помочи… Вона каже цілком просто, і зовсім не “людяно”: він не працював, хай терпигь! Природа винагороджує лише в пропорції до зусиль і заслуг – для її мети. В суспільнім житті обов’язує та сама засада, і ні одна нація не дістане в дарунок жнив від “справедливої” природи, коли вона не сіяла; ні одна не дістане незалежности, коли не хоче і не може її осягнути, коли не має почугтя й сили здорових рас, що хочуть панувати над людьми, землею, повітрям і морями, служачи собі і – людському поступові.
Соціялістичні “гуманісти” також підпорядковують справу справедливости і незалежности народів справі поступу, як вони його розуміють. Для них поступ – це справа пролетаріяту, і тему Енґельс писав: “Мусимо співпрацювати над визволенням західньо-европейського пролетаріяту і цій меті підпорядкувати цілу решту. Тому як би й не були симпатичні балканські слов’яни, оскільки їх визвольні стремління йдуть у розріз з інтересами пролетаріяту, про мене хай їх чорт візьме (konnen sie mir gestohlen werden!)”123. Енґельс також ділив
народи на “вищі” і “меншевартісні”, а “збратання народів” розумів не як “збратання всіх європейських народів під одним республіканським прапором”, лиш як “союз революційних народів проти контрреволюційних”, ідея, спляґійована пізніше Леніном124. В цілковитій згоді з “буржуазним” імперіялістом, пише соціялістичний: “Теорії загального братерства народів нічого не варт, коли не береться взгляду на історичне становище, на щабель суспільного розвою поодиноких народів”125.
Наведеного досить. Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим без-інтересовним патосом (“теологічною” ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будуччину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової “справедливости”, лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для “поступу”.
Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лиш фанатична, безкомпромісова повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної “теологічности”, мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: “Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія”121.
Розділ VI
Творче насильство та ініціятивна меншість, як порядкуючі сили – шоста вимога волевого націоналізму
“Без насильства і без залізної безоглядности нічого не створено в історії” – така була теорія основоположників революційного соціялізму. На практиці – це означало: “Заступатися за кожний революційний нарід, заклик до загальної війни революційної Европи, проти найбільшої запори європейської революції”127 (якою тоді була Росія), “Насильство”, “залізна безоглядність” і “війна” – були методи, якими йшли шляхом поступу “вибрані народи”. Що ці самі методи поручав революційний соціялізм у внутрішньо-національній клясовій боротьбі, загально відома річ, щоб її доводити. Величезну ролю насильства признає і Сорель. На його думку “насильство – це одинокий засіб, яким розпоряджають… нації, схудобілі через гуманітаризм, щоб віднайти своє давнє завзяття”128. Говорячи про боротьбу Риму з Картагіною, Вольтер
писав, що така вже людська натура, що “прагнути величности своєї країни, це значить прагнути нещастя своїм сусідам. Той, хто хотів би, щоб його рідний край не став ніколи ані більший, ані менший, ні багатший, ні бідніший, був би горожанином всесвіту”… Іншими словами, на думку фернейського мудреця, з експансії своєї країни зрікається лиш той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом “не руш мене”. Тому то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації; яка дбає не про конкретне, але про “вічне” – мусить признати величезну ролю в житті націй насильству. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового. Без нього ні балканські, ні “російські”, ні англосаксонські народи не могли б приступити до здійснення “універсальної сторони свого генія” на користь собі, людськості й поступові. Інакше й не могло бути, бо коли історія є боротьбою за панування й владу, за взяття в посідання, – то творче насильство мусить грати велику ролю в цім процесі, бо привлащення – це передусім бажання поконати, це формування і перетоплення матерії після свого бажання, волі і сили.
Італійський соціолог, Вільфредо Парето, каже, що “віра й боротьба різних релігійних доктрин і людей… є неминучий цемент для здорового народного життя”. Нарід senza fide (без віри) в свою місію, мусить згинути129. А що віра логічно веде до бажання накинути її іншим, то ясною є роля сили в історії. Кожна Церква (релігійна чи політична) лише зачинає тим, що є церквою гоненою, але щоб утриматися при житті, вона мусить перейти через стадію тієї церкви, яка зветься ecclesia militans. Тим засобом перемагає всяка нова ідея. Цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній “теологічній”, релігійній або національній ідеї, що прагне зайняти на якійсь території, або в умах якоїсь маси місце ідеї собі ворожої. Маври і еспанці, франки і Аттіла, варвари і Рим, Рим і Картагіна, Англія і Еспанія та Голляндія, Москва і татарщина, – до безконечности можна б збільшувати ці приклади… Автор “3аратустри” каже: “В кожнім учителі, провіднику сидить та сама “злоба”, що ославлює здобувця… Нове є в кожнім разі “зле”, як таке, що хоче здобувати, валити граничні каміння і старі святощі”130 – валити “творчим насильством” про яке говорить і Сорель, і Енгельс, і Парето, і Дарвін, і Спенсер під різними назвами і різними оказами, і якого приклади дає нам історія аж до наших днів. Агресивність, не компроміс – такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаїмно виключають.