І скажу тобі, дочко, напослідок таке. На весіллях до року не співайте й не гуляйте, бо то не годиться, та й від людей встид буде. Мені там уже однаково буде, чи ви веселитеся, чи ні, але то є такий закон людський і не треба його переступати. Видиш, що робиться, як такі, мирські закони переступаються.
То вже якось побережіться. Але, як мус буде до когось іти на весілля, — то йдіть. Сидіть собі та й думайте, як би тішилася наша мамка, що ми годні й маємо з чим іти межи люди. Співати не співайте, але думати — думайте.
А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде.
Ба-а-ац… Я звідти не вернуся й перепитися з вами не буду. Мертві сорому не мають. А тепер якось так є, що людину доводять до того, щоби й живі вже не мали сорому.
Але що вас учити. Однаково зробите по-своєму. Я видіти не буду. Видіти буде ваша, дочко, совість. Хоч ти мені й не дочка… Але ми всі тут рідня…
Вересневе сонечко лагідно розливається по подвір'ю й довколишніх горах.
У такт легкому вітерцеві за парканом погойдуються мальви й флокси.
Рій ос гуде над медовими грушками-падалицями.
Блаженна Маріка вдруге намотує попри нас свою неблизьку дорогу.
Юстинина невістка крутить криничну корбу, а потім хлюпає водою якось так смачно й голосно, що хочеться сміятися.
Ми ще трохи сидимо з Юстиною мовчки під стіною, ловлячи нескупе ранкове тепло. А далі мовчки разом підводимося.
Удвох накриваємо домовину з речами потеплілою від сонця кришкою й заносимо у веранду. Двоє веселих Юстининих правнуків — Юрчик і Михайлик — легко здіймають труну на плечі й несуть на горище.
Крізь скло веранди я дивлюся то на вулицю, то на Юстину, що п'є воду з відра коло криниці, — й чую, що хочу обняти маленьку жінку, яка мене, як і всіх, хто до неї приходить, називає дочкою.
Я обняла б її й міцно притиснула до себе, й так довго стояла б, не відриваючи своєї голови від здитинілого плеча, й чомусь би плакала, як мені здається, аж до завтра.
Але я виходжу на подвір'я й ми поперемінно п'ємо з Юстиною воду з одного горнятка з намальованими на ньому двома голубами. Цьому горняткові на криниці, як і домовині, десь буде також понад чверть віку.
Юстина з прикладеною дашком до чола долонею дивиться від криниці на вулицю.
Веду очима за її поглядом, але вона дивиться крізь вулицю, довколишні будинки, сади й городи якось так далеко, що я навіть не розумію куди…
Київ,
березень-липень 2000 року
Замість заповіту