Балада про власні поминки
…Сказав чотар: «Ідемо, хлопці —Орли…А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}І насміються у потоціПід чорний дзвін афинників».…І мама поблагословилаНа бій безвусих вояків.Залопотіли свіжі крилаНезайманих афинників.Сказав чотар: «Не бійтесь, хлопці, —Смерть нашу будь-хто приведе.Душа ж у Білому ПотоціЗостанеться…А ми — хто де.Отож: копаймо по хрестовіСобі.Авансом.Між верхів.На хрест — по свіжім рушниковіВ'яжімо із афинників.Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}Під дзвони мертвих голосівЗа наші душі відумершиКолись… десь тут… поміж лісів…Хай за поману буде затіркаЙ кулеша з маминих Розтік.А душі гріймо коло ватерки,Поки їх всиновить потік.І на усіх єдину свічкуУ цій безодні запалім.Бо смерть зашкіриться у вічі —Й не знати, буде хто при тім».Так пом'янули тихо хлопціСамі себе.Замість мамів.Іржали коні у потоціПід чорний дзвін афинників.…і за дерев живими стінами,Де туляться вітри-гінці,Так мирно спали з карабінамиОрли…А завтрашні — мерці…
Балада про коня
…обминаючи плай — по вершіях,Між каміння, ожин, води,Одинокого мертвого вершникаКінь розумний три дні водив.#Був не воїном і не зрадником —Був заблудлим дитям епох…Стих учора кривавий ярмарок —Він лишився з конем удвох.Жінка буде ночами вити:«Хто в цю пастку тебе зловив?!»…Та носив його кінь, убитого,Воя-вершника без голови.…Вила вовчо отецька хата:Не придумав би й не приснив —Кінь синочка приніс до тата,Але татові не лишив.Кінь розумним вродився, добрим:Для ґазди він збудує дах,Щоб йому не кидали гробомЗлі собаки на двох ногах.#…прийняла їх глибока вершіть.Слід кривавий їм дощ затер.…кінь лишився із мертвим вершником.Кінь ірже там ще й дотепер.
«…мамко…»
* * *…мамко……що тобі дати, дитинко…Казав татко……нема татка……а що є……нема нікого……а ми……і нас нема……а де ми ділися……Завтра сядемо в саниі поїдемо до Миколая за гостинцями……а Миколай не прийде сам……не прийде……а той, хто приходив на Миколаяз ґвером, то хто……то наша погибель……погибель — це що……це той, із ґвером, що був на Миколаябез гостинця……а гостинець……а гостинець — це дорога,якою ми завтра поїдемо саньми……куди, мамко……у преісподню… спи…
Розтоки. 1988
Володимирові Захарчуку
Донині є: і Кінашка, і Бозна,Мов кладовища — кропиви, хрести.І півсела світами.Хтозна?Бог зна!Хто чорно так цей край колись хрестив,Що й півземлі — у незагойних ранах,Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?!І ходить десь отам по магаданахТвоя душа із запахом ялиць.Голосить неприкаяно, ридає,Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }}І стратитися — дерева немаєБукового, й смерічки не стає.І десь в Караганді чи на уралах,Чи бозна-де і у яких світахРозтоцькі Джуряки,Калинині,МатіосиНе ви-вми-ра-ли!!!Бо ще живуть.На Кінашці.В хрестах.
Реквієм
За Казісом Брадунасом
Боже мій!Єдиний і жаданий!В благодатну для душі поруНе здирай, прошу тебе, із менеШкіру,Наче з дерева кору.Як же я в такім житті затерплімПеретерплю наготу і страх?!…Нахились за ягодою теплою —Я розтану є тебе на губах…
Могили лісових велетів
За Казісом Брадунасом
1
Забутий могильний горбикЗ калиновим пожарищем.Тут сумно ночами чорнимиЯзичницький вітер свище.Дерева згортаються з місця —Бредуть ледве чутним строєм.І падає з неба місяць —Неначе виходить з бою.З очниць лісового братаТрави проростають крила.Розпалась за ребер ґратамиСталь, що всеньких їх погубила.Край мордований,Шрамами вкритий,І розп'ятий…розіп'ятий…клятий…О, як дзвінко звучать копита!О, як глухо гуде розплата!..
2
На могилах, що вітри мордують,Зріють краплі лютого пиття.До вітчизни притиснись.Ти чуєш,Як її, великої, — мало для життя?!Тут немає скромної каплиці.Жаль глухий волає в небеса.Крапля світиться під гілкою чорниці —Мов горить невитерта сльозаУ очах землі.Бо кості їхні —Чаші поминального вина.Подивись: у смерті в чорних кігтяхВічностей убитих імена…
«Головосіки — голову відсікти…»
* * *
«Я не вірю в повернення війська…»
(І. Малкович)
Головосіки —Голову відсіктиВ пропасниці,В пропасниціЗлодійській.І сподіватисьНа визвольнуМісіюНе зайшлого — свого —Із лісу —Війська.Головосіки.Голову відсікти.І плакати з жалю,А чи розсістись!Але дрижить у відчаї рука,І серце обливає тихо млістю,Що все одно гуртується десь військо.…хіба у віршах Герасим'юка…
«…і гнуться не плечі — горби верблюжі»
* * *…і гнуться не плечі — горби верблюжі.І падає в пропасть безкровна рука.Я хочу напитися голосу дуже.Чи вісім рядочків Герасим'юка.Чи вмерти, як вояк, в отім потоці,Де честі й безчестю страшний кордон.Де не ночував ні в одному оціНі сон, ані плач.Ані плач,Ні сон.
«…бо день якийсь такий…»
* * *…бо день якийсь такий,Що всім би все прощала,І за здоров'я всіхПалила би сто свіч.За тих, кого люблю,І тих, що проклинала…Бо день якийсь такий…Бо день такий — мов ніч.Життя якесь таке,Що ми воює всі торговці,Життя якесь таке —Лише порізи.Шви.Та я палю свічкиВ малесенькій церковціІ думаю про тих,Що є і відійшли.О, ноша нелегкаВгинає наші плечі,Кладе печать жалюНа лиця і на дні.І я палю свічкиВ церковці на Горечі,І думаю, що хтосьЗапалить по мені.Однак, які легкіМоїх набутків клунки!Та все мені прощаХриста прозорий лик.І думає, мабуть,Про це стара румунка,Що тихо поправляНа образі рушник.
«Сіда-ріда…»
* * *Сіда-ріда,ой, сіда-ріда…Плач,Ридайчи тужи в кулак.Вінегретом цим чорним снідай.Сій з ридання солоний мак.І не чахни.Ой, сіда-дана…Чорні трави коси вночі……Під Покрову чи до ІванаВізьмуть музику:трембітачів.