Згідно з переконанням Рене Генона, сьогодні ми наближаємось «до кінця перехідної епохи, до кінця даного історичного циклу, який, за всіми вченнями традиції, що розглядають цей предмет, має відповідати кінцю циклу космічного. Подібні події неодноразово відбувались у минулому і, без жодних сумнівів, відбуватимуться в майбутньому. Їхня вага і серйозність залежатимуть від того, чи відбуваються вони в кінці більш-менш тривалих періодів і зачіпають вони все людство в цілому або одну з його частин, ту чи іншу расу, той чи інший народ. Судячи з теперішнього стану нашого світу, грядуща трансформація буде тотальною…» [3]. «…Згідно зі всіма вказівками традиційних доктрин, ми вступили в останню, завершальну стадію Калі-юги, в найтемніший період цього «темного віку», в епоху дисолюції, з якої можна вийти тільки через страшний катаклізм. При такому стані речей ми потребуємо не просто часткового виправлення ситуації, але повного і радикального її оновлення» [4]. «Нам не можна легковажити подібною ситуацією. Слід розглядати її такою, якою вона є, без оптимізму, але й без песимізму, тому що, як ми вже казали вище, кінець старого світу буде одночасно початком нового» [5]. При цьому Рене Генон звертає увагу, що перехід від одного циклу до другого може відбуватись тільки в повній темряві — це закон перехідного періоду.
Знання про необхідність гострої кризи для переходу на якісно вищий рівень людської організації зустрічаємо і в інших джерелах — наприклад, у християнському вченні, згідно з яким Царство Боже можливе тільки після випробування і очищення у вогні Апокаліпсису. Подібну ідею знаходимо і у Карлоса Кастанеди: команда Нагваля, щоб об’єднатись в нову цілісність і перейти в інший світ, мусить перебороти кризу розчленування й забуття.
1.2. Циклічність з погляду сучасної науки
Коли нам здається, що ми щось знаємо, то це саме той момент, коли треба приглянутись якомога глибше. Френк Герберт
Стародавні уявлення про циклічну природу людського розвитку знаходять несподівані підтвердження з боку сучасної науки. Комплексний аналіз історії людства приводить до висновку, що «прогресивна еволюція ніколи не проходила прямолінійно. Її неминучі супутники — кризи, що періодично загострюються… Екологічні кризи (і їхні похідні) звичайно ставали не лише закономірними продуктами еволюції, але й спонукуючими причинами якісних стрибків. Разом з тим, будь-яка з них драматична і чаїть у собі небезпеку катастрофи» [6].
Особливу увагу привертають наукові здобутки професора Києво-Могилянської академії, доктора історичних наук Миколи Чмихова. Дослідження, проведені ним в царині археології, кліматології, ґрунтознавства, історії, географії, міфології та астрономії приводять до висновку, що розвиток населення України післяльодовикового періоду відбувається з певною циклічністю. На границях циклів (на зламі епох) відбуваються величезні зміни в житті людини та природи: кліматичні зміни, в т.ч. посухи та потопи, посилення тектонічної діяльності, переселення народів, війни, зміна радіаційного фону тощо (порівняйте з описаною вище «Калі-югою»).
Циклічність має певну ієрархію: кожний цикл складається з менших циклів (цикли в циклах) і, одночасно, є складовою частиною циклу вищого рівня. Згідно з дослідженнями Миколи Чмихова, особливе значення має цикл тривалістю 7980 років. Він унікальний тим, що в ньому, починаючи з будь-якої умовної дати, повторюються всі особливості руху Сонця й Місяця. Початок цього циклу (т.з. арійський цикл «арійського циклу») прив’язується до 5966 року до н.е., що відповідає християнській традиції про створення людини сучасного типу — Адама. Завершення цього циклу, що може супроводжуватися найбільшими з часу відходу льодовика змінами в житті природи та суспільства, припадає на початок XXІ століття. На думку М.Чмихова, криза, пов’язана з переходом до нового циклу, вже почалася [7]. Україна однією з перших вступила в цей кризовий період і однією з перших може досягнути стабільності. В ситуації загострення світової кризи Україна може стати «острівцем стабільності», своєрідним «Ноєвим ковчегом», який буде зародком нового суспільства.
Подібних поглядів щодо сучасної кризи дотримується академік Микита Моісєєв: «Мені видається, що розвиток цивілізації знаходиться на переломі, і я не випадково згадав про мезолітичну революцію. Для того, щоб зберегти себе як біологічний вид, людству доведеться пережити ще одну революцію — кардинальну перебудову багатьох основ сучасної планетарної цивілізації, а, значить, і суспільної еволюції. Причому за відносно короткий час, за кілька поколінь — більшого строку нам не відпущено. Про це говорить все сучасне точне природознавство» [8].
Загалом думки різних дослідників щодо майбутнього людства, якщо воно не знайде виходу з теперішньої кризи, можна звести до двох сценаріїв — відповідно «песимістичного» і «оптимістичного»:
1) людство буде знищене як вид і вилучене з подальшої еволюції;
2) більша частина людства буде знищена, а менша частина дасть початок новій расі.
1.3. Цикли у дослідженнях В’ячеслава Липинського
Бог створив народи здатними до оздоровлення. В.Липинський
Вивчаючи різноманітні системи організації суспільства, В.Липинський, за Арістотелем і Платоном, поділяв їх на класократію, демократію та охлократію («Листи до братів-хліборобів») і вважав, що вони позачасові.
Класократія, на його думку, це найвища форма організації суспільства, для якої, зокрема, властиві:
— гармонійне поєднання інтересів нації з інтересами особи;
— чітка суспільна ієрархія, де кожний стан досконало виконує свою соціальну функцію, для чого витворює з себе аристократію «на підставі власної класової традиції і класової селекції»;
— на вершині суспільної ієрархії знаходиться лідер, в особі якого персоніфікується національна ідея і душа нації (наприклад, як в Англії чи Японії).
В демократичному устрої, на думку В.Липинського, порушується рівновага між нацією та особою (пріоритетними стають права особи), порушується суспільна ієрархія, забуваються звичаї та традиції, руйнуються механізми добору і формування еліти (аристократії), суспільство набуває розм’якшеного стану і стає поживним середовищем для політичних авантюристів та демагогів.
Охлократію Липинський розглядав не як панування юрби, але панування над юрбою. Для такого устрою властиві домінування держави над особою, придушення свободи і самодіяльності суспільства, відсутність легальної опозиції, перетворення громадянства на пасивний, аморфний натовп. Автор «Листів до братів-хліборобів» відносив до охлократії старі східні деспотії, революційні диктатури, більшовизм, фашизм. Головним представником охлократії, де цей режим практично ніколи не змінювався, на його думку, була і є Росія, як царського, так і радянського періодів.
Згідно з теорією Липинського, ці три типи державного устрою чергуються у кожній країні з певною послідовністю (теза — антитеза — синтез): ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, класократія вироджується у демократію (теза), яка згодом втрачає стабільність і переходить у свою протилежність — демократія змінюється охлократією (антитеза). В надрах останньої наново готується класократія (синтез) і т.д. Періоди панування тієї чи іншої системи в кожній державі можуть бути більш або менш тривалими, що в значній мірі визначається ментальністю народу.
Таким чином, в теорії Липинського ми знову зустрічаємо ідею циклічного розвитку, причому в кожному циклі відбувається послідовне чергування певних етапів, які виявляються в чергуванні класократії, демократії, охлократії. Неважко зауважити, що це типологічно відповідає системі чотирьох фаз: