— Ну, чим не сюрприз? — закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.
— Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!
— Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.
— Навіщо?
— Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.
Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.
— Відішли монашку до міста в якій-небудь справі, — наказав він.
Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.
— Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, — сказав він. — Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку базікання майорші. Сьогодні я вигідно, дуже вигідно продав цю плівку.
— Кому, Любомире? Навіщо?
— Серце моє, я вже попередив. Запитувати маю право тільки я. Один я! Так буде сьогодні протягом усієї нашої розмови, так буде і надалі протягом усієї нашої спільної роботи.
— Якої роботи, Любомире?
— Ти шиєш плаття дружинам військовослужбовців явірського гарнізону. В тебе є можливість знати багато з того, що діється у військовому містечку. Виуджуй всі важливі новини і записуй.
Криж говорив не поспішаючи, з такою інтонацією, наче йшлося про буденні, давно набридлі речі. І оцей втомлений спокій, з яким він вимовляв страшні для Марти Стефанівни слова, приголомшив її найбільше. Вона застиглими очима, розкривши зблідлий рот, з жахом дивилася на свого давнього друга і не впізнавала його.
— Всі свої записи, — продовжував Криж, ніжно дивлячись на Марту Стефанівну, — ти повинна передавати мені. За це я буду щомісячно, кожного першого числа, приносити тобі долари. Працюй, Марточко, спокійно, без страху. Будь твердо впевнена: я вбережу тебе від всіляких небезпек. Зі мною ніколи не пропадеш. Майже півжиття я служу своїм друзям і, як бачиш, цілий і здоровий. От і все. — : Криж поцілував Марту Стефанівну в холодні, тремтячі губи. — Поздоровляю, моє серце! Тепер ми з тобою з'єднані навіки, міцніше, ніж чоловік і жінка.
… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, — говорив Криж, — щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».
Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.
Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!
Глава п'ята
Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».
Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.
Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному з островів у північному кутку Егейського моря. З настанням темряви «Чорногорець» знову був у повітрі. Через годину Файну довелося одягнути кисневий прилад. Летіли над хмарами, в стратосфері. В одну мить перенеслися над вузькою прибережною смугою грецької Македонії. З півдня на північ пересікли Болгарію. Далеко-далеко внизу, в просвіті між хмарами, на чорній землі, біля підніжжя хребта Стара Планина, блиснув світлою ниточкою прикордонний з Румунією Дунай. Суворо по прямій, залишивши праворуч Бухарест, а ліворуч Крайову і знамениті Залізні ворота в коліні Дунаю, пішли вглиб Румунії. Перевалили Південні Карпати і почали поступово втрачати висоту, знижуватись. П'ять тисяч метрів. Чотири. І, нарешті, три. Вже Трансільванія. Літак трохи накренився на праве крило, почав розворот.