Звідси, з кам'яних холодних хребтів гуцульської Верховини, ближче, ніж звідки б то не було, до карпатського неба і найдальше до рівнинних берегів Тиси. Незважаючи на це, тутешні місця мало бачать сонця. Навіть у літні дні, коли на рівнині спека, тут віють наскрізні холодні вітри, мрячнть дощ або клубочиться по землі димне громаддя хмар. Найчастіше буває хмарно — і вдень», і вночі, і взимку, і влітку, і восени, і весною. Сьогоднішній ясний сонячний день — рідкий виняток.
— Ну, як, товаришу Тюльпанов, почуваєте себе в гірському кліматі? — спитав Смолярчук, уповільнюючи ходу і обертаючись до напарника.
— Добре! — відгукнувся молодий солдат. Він вийняв хусточку і, знявши шапку, старанно витер спітнілу світловолосу голову. — Мені всюди добре, товаришу старшина, куди б не потрапив.
— Чого це так?
— А хто його знає! Мабуть, живучий такий мій корінь — на всякій землі соки собі знаходить.
— Мічурінський, виходить, у тебе корінь! — сказав Смолярчук і підморгнув.
— Може, й так, — посміхнувся Тюльпанов, — Батько в мене був садівником.
Сонце підіймалося все вище, пригрівало сильніше. Прикордонники йшли йому назустріч, захищаючись від яскравих променів темними окулярами.
Праворуч від дозорної стежки, на трохи відталому косогорі, улюбленому місці вічнозеленого ломикаменя, Смолярчук побачив втоптаний і покопаний оленячими копитами сніг. Сліди були свіжими. Отже, зовсім недавно, кілька годин тому, оленяче сімейство добувало собі тут корм. Цікаво, чи чув що-небудь цей «мічурінський корінь» про оленів?
Смолярчук підняв лижну палицю, показав на покопаний сніг і траву, яку видно було з-під нього:
— Що це, товаришу прикордонник? Можете пояснити?
Тюльпанов серйозно подивився туди, куди вказував старшина.
— Ні, поки що не можу, — твердо відповів він і посміхнувся. Посмішка була і не винуватою і не зніяковілою, А ви знаєте, товаришу старшина? Розкажіть!
Смолярчук охоче пояснив:
— Олені тут паслися. Бачите, сніг розгрібали, докопувалися до ломикаменя. Чули про таку траву?
— Пі, не чув.
— Ось вона, погляньте!
Тюльпанов хотів був підійти ближче, щоб краще роздивитися зелений кущик, але Смолярчук зупинив його:
— Цього робити не можна. Ідіть тільки по лижні. Місцевість навколо стежки повинна бути завжди не займана людиною, не засліджена. Якщо з'явиться нова лижня, значить, її зробив чужинець, порушник. І взагалі ви повинні знати ділянку застави, як власну долоню: де піднімається кущик, а де лежить камінь, де б'є джерело, а де звивається стежка, зручна для лазутчика. І все примічайте, все фотографуйте в своїй пам'яті. Як тільки десь помітите зміну на кордоні — камінь лежить не там, де лежав завжди, на кущі обламана гілка, прим'ята трава навколо джерельця, з'явилися темні плями на вологому грунті, а на промерзлій землі подряпини, — одразу ж досліджуйте кожне нове явище, докопуйтесь, чим воно викликане.
Тюльпанов уважно слухав.
— Ви тренувалися на учбовому пункті, вмієте роздивлятися місцевість? — спитав Смолярчук.
Молодий солдат кивнув головою і зітхнув.
— Тренувався.
— Чому ж забули шкільну науку? Пам'ять погана?
— На пам'ять я досі не скаржився, товаришу старшина.
Відповідь молодого солдата здалася Смолярчуку зухвалою. Старшина нахмурився. Він терпіти не міг, коли хто-небудь починав з ним суперечку. Він любив навчати молодь прикордонній справі, охоче ділився своїм багатим досвідом, але любив також, щоб його слухали беззаперечно, затамувавши подих, щоб вірили кожному його слову, щоб високо цінували його славу і не були скупі на захоплення його слідопитським умінням.
— Ви більше слухайте, товаришу Тюльпанов, — сказав старшина, — та на вус мотайте і менше розмовляйте.
Обличчя Тюльпанова стало серйозним, жодної насмішкуватої іскорки в очах. Він зрозумів, що ні за яких обставин не повинен зачіпати самолюбства і гордості свого вчителя.
«Ні, хлопець він таки хороший! Даремно я на нього накинувся», подумав Смолярчук, дивлячись на свого напарника. Густі чорні брови старшини, що зрослися на переніссі, розійшлися, і зморшки на лобі розгладилися. Він усміхнувся і спитав:
— Ви звідки родом, товаришу Тюльпанов?
— Донецький. Степовик. Не доводилося бувати в наших краях?
— Ні, не доводилося. А що ви робили до служби? Вчилися?
— Недовчився. Працював. Хвору матір і сестричок годував. З тринадцяти років на хліб заробляю, товаришу старшина. Слюсарював. Був монтажником, верхолазом, монтером. Словом, більше із залізом та сталлю справу мав.