Витязь покрутив головою і загарчав.
— В чому справа? — спитав старшина. — Чому не сподобався тобі ведмежий дух?
Опустивши голову, обнюхуючи слід, вівчарка рвонулась назад, до стежки.
Тримаючи собаку на довгому поводку і трохи гальмуючи палицями, Смолярчук зсунув брови так, що вони зійшлися на переніссі.
— Подзвоніть на заставу, що ми йдемо по ведмежому сліду, — наказав він Тюльпанову і, опустивши поводок, рушив за вівчаркою, перевіряючи кожний крок косолапого.
Не раз і не десять разів ходив Смолярчук по ведмежих слідах. Він добре знав стежки звірів, їх ходу, де і навіщо зупинялися. Яким би достовірним не був слід, Смолярчук завжди ішов по ньому доти, поки не знаходив ведмежий послід. Так вирішив він зробити і тепер.
Пройшовши дозорну стежку впоперек, ведмідь пішов по прямій у чащу, в ялинову поросль, перебрався через неї, підім'яв молоді деревця і, прооравши лапами м'яку кучугуру снігу, скотився до джерела, оточеного брусницею. Поласувавши ягодами, рушив далі в ліс, де грунт був ледве прикритий снігом. Незабаром снігова зона за лишилася позаду. Слід ведмедя пішов лісом, злегка зачепленим нічним заморозком. Зустрівши на своєму шляху стовбур сосни, що впав і перетнув йому шлях», ведмідь пересунув його, розрив у декількох місцях непромерзлу землю, мабуть, сподіваючись знайти яку-небудь їжу. «Так, це справді ведмідь!» вирішив Смолярчук, але не зупинився. Стримуючи Витязя, він просувався вперед (лижі кинув, як тільки закінчився сніг), як і раніше, уважно вивчаючи сліди. От іще один доказ того, що тут пробирався господар цих місць, — мурашник, розритий ведмежими лапами. Смолярчук йшов і йшов. Він все ще почував недовіру до сліду. Чому звір пішов не звичайним глухим місцем, по бурелому, не там, де люблять ходити ведмеді, а недалеко від прикордонного поста, впоперек людської стежки? Чому дуже далеко забрався вниз у теплу зону, не боячись близькості обжитих лісосік, диму вогнищ, шуму електричних пил і падаючих дерев?
Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу в ущелину Чорний потік, у видолинку, зарослому вільхою. Сидячи навпочіпки, Смолярчук роздивлявся ведмежий послід.
— Отже, все гаразд? — спитав Тюльпанов, витираючи розчервоніле, вмите потом обличчя.
— Так, тепер повний порядок, — задоволено сказав Смолярчук. — Тепер можна повертатися на кордон. Тільки давайте раніше відпочинемо, покуримо.
Витязь тимчасом поривався далі, вглиб весняного лісу. Смолярчук вкоротив поводок, скомандував:
— Спокійно! Сидіти!
Вівчарка зразу ж виконала команду, сіла на задні лапи, але заспокоїтися не могла, тихенько скавучала і не зводила насторожених очей з зеленої хащі, де зник звір. І лише поступово заспокоїлася.
Прикордонники розташувалися на великому камені. Знявши шапки, розстібнувши коміри гімнастьорок, вони з насолодою закурили. Відпочивши, роздивившись навкруги, вони рантом побачили, що їх з усіх боків оточує чудова закарпатська весна.
На гнучких пушистих пагінцях повзучої берези, напівсхованої мохом, розгойдувались, тріпочучи крильцями, строкаті метелики. Розігріта земля парувала легким маревом. Крізь іржаве листя, крізь опалу хвою і моховий покрив пробивалися сині сузір'я фіалок і перлисті грона конвалії.
Над рожевими і пахучими квітами вовчого лика, над вогкою улоговиною, де цвіла вільха, діловито гула армія лісових бджіл, що збирала ранній нектар.
Далі, за улоговиною, на кам'янистому сонячному схилі, живою колючою огорожею піднімалися зарослі держидерева, його розчепірені на всі боки гілки щедро облиті дрібними золотаво-жовтими квітами, схожими на дзвіночки. Війне звідти вітерець, і здається, ніби кришталево дзвенить ліс.
Кизилове дерево не зеленіло ще жодним листочком, але зате воно полум'яніло ніжно-лимонними квітами.
В кам'янистих розколинах, у зморшках скель і бескидів червоніло віття гірської рути.
Омела вже видерлася на другий і третій яруси гілок беріз і сосен і розпустила там, високо вгорі, щоб усім було видно, свої ранні квіти.
Сонце не показувалося з-за лісу, але його проміння все-таки проникло сюди, в дрімучі зарослі: воно лежало на поверхні калюжі, яка залишилася після недавніх дощів, воно проборонувало тонкими золотими зубцями смарагдові, білі, чорні, зелено-коричньові гіллясті і килимові» мохи; воно перебігало з гілки на гілку, обмивало своїм животворним світлом старе каміння, молодило похмурі папороті, прокладало шлях бджолам до їх медових джерел, пронизувало до дна джерельні чаші, прикрашало землю химерним візерунком, який і не снився найвидатнішому чеканнику, золотих справ майстру.