Дивишся на все це — і тобі, як і весні, хочеться цвісти своїми справами, своїм життям, своїми думками і сподіваннями.
… Тюльпанов докурив сигарету, поправив шапку і, солідно відкашлявшись, наче збирався виголошувати промову, підвівся з каменя, подивився на Смолярчука. Обличчя молодого солдата було напруженим, урочистим.
— Товаришу старшина, дозвольте звернутися в особистій справі! — промовив він твердо і чітко.
Смолярчук здивовано поглянув на нього:
— Чого це ви так офіціально? Звертайтесь.
— Товаришу старшина, коли ви повернетеся на свою заставу?
— Як накажуть. Гадаю, днів через три. Чого це вас цікавить?
Тюльпанов помовчав, уважно розглядаючи свою темну, із затверділими мозолями долоню.
— А на п'ятій заставі у вас є помічник? — спитав цін, знову уважно дивлячись на Смолярчука.
— Поки що немає. Поранений мій помічник, лежить у госпіталі. А що?
— Візьміть мене з собою на п'яту. Я так буду у вас вчитися, так буду вам допомагати…
— Даремно ти мене обрав своїм учителем, товаришу Тюльпанов, — Смолярчук важко зітхнув. — Недовго мені лишилося жити на кордоні. Закінчується моя служба. Чекаю демобілізації.
— Демобілізуєтесь? Ви? Навіщо?
— Як це «навіщо»? Що ж, по-твоєму, я повинен тут до старості служити?
— А що ви робитимете, товаришу старшина, після демобілізації?
— Роботи на мою долю вистачить вдома.
— Вистачить, звичайно, але такої, як тут, не знайдеться.
— Знайду, не турбуйся. Людина народжується для мирного життя, а не для військового. Одружуся, заведу сім'ю. Між іншим, вдома, в Сибіру, мене ніяк не дочекаються. Тракторист я, механік, не забув?
— Тракторист, звичайно, професія непогана, але слідопит ще краща. — Тюльпанов перевів сумний погляд ця Витязя. — Отже, осиротіє вівчарка?
— До того часу, поки мені демобілізуватись, я постараюсь, щоб з нею хтось подружив. Сиротою не покину.
— Так подружіть зі мною, товаришу старшина! — вигукнув Тюльпанов.
Смолярчук для годиться, заради порядку, вирішив не здаватися одразу.
— Не з усяким прикордонником захоче дружити мій Витязь. Характер у нього крутий.
— Від мене він не відмовиться. Ще до вашої демобілізації подружимо. Встигнемо! В один день п'ять діб укладатиму.
— Ну, гаразд. Так і бути, поклопочу, щоб перевели тебе на п'яту, — ніби неохоче погодився Смолярчук. — Тільки не знаю, що з цього вийде.
— Добре вийде! — переконано сказав Тюльпанов. — Командування всяке ваше клопотання візьме до уваги.
— Добре, не загадуй наперед! Ходімо на пост…
Прикордонники не поспішаючи почали підніматися вгору по благодатній весняній зоні Верховини. З кожним їх кроком дедалі збільшувалася відстань між ними і тим, хто проклав слід.
Глава сьома
Після того, як Файн залишив на своєму сліду ведмежий послід, він пройшов на звіриних лапах ще метрів двісті і під величезною ялиною, що спустила майже до самої землі свої розлогі віти, зупинився. Далі хитрувати було б безглуздо і невигідно. «Якщо прикордонники і пішли по сліду, то, натрапивши на свіжий послід, вони остаточно переконаються, що мають справу із звіром, і припинять переслідування. Якщо ж не повірять, тоді… Ні, обов'язково повірять. Не турбуйся даремно, друже, — підбадьорював себе Файн. — Швидко просувайся вперед, якомога скоріше виходь з прикордонної зони, де можливі всякі несподіванки, не передбачені навіть «Бізоном».
Файн зубами розв'язав ремінці, якими закріплювались на кистях рук ведмежі лапи, зняв їх. Потім звільнив і ступні ніг від камуфльованого взуття. Все це він сховав у свою сумку за плечима.
Взувши міцні, ковані сталевими пластинками юхтові черевики лісоруба, Файн одразу ж, не дозволивши собі відпочити жодної хвилини, рушив далі по заданому курсу. Компас і великомасштабна карта району Чорного потоку давали йому можливість точно знати, де він знаходиться і куди йому треба йти.
Глухий, неходжений ліс, завалений віджилими свій пік деревами і встелений товстим шаром хвої, листя і моху, круто спускався по кам'янистому схилу гори. Файн ішов швидко і легко, майже біг. Потріскувало під ногами сухе гілля, зривалося вниз каміння, що погано лежало, на землі залишалися помітні сліди, але Файна це вже не турбувало. Ніхто не почує його кроків, ніхто не піде по його сліду: на добрих три кілометри навкруги немає жодної живої душі — ні прикордонника, ні лісоруба, ні мельника, ні мисливця.
Опівночі він вийшов, як і передбачалося, до Чорного потоку, що шумів своїми бурхливими водами, до того місця, де вузька ущелина була наполовину завалена камінням і звідки добре було видно верхню, що вела до високогірної застави, дорогу і нижню, що спускалася то Тиси.